Rozmowa z Olegiem Wiwczarykiem - kierownikiem Centrum Prasowego Lwowskiego Uniwersytetu Narodowego im. Iwana Franki
Про діяльність Львівського націонаьного університету імені Івана Франка через призму мас-медійної діяльності розмовляємо з керівником університетського пресцентру Олегом Вівчариком, досвід праці якого в цьому структурному підрозділі складає вже 13 років. У грудні пресцентр святкував свій черговий день народження. А це добрий час для підбиття підсумків і нагода для довшої розмови про специфіку інформування, особливо в час війни.
Олеже, прошу розповісти, яку концепцію інформаційної діяльності має Львівський національний університет імені Івана Франка?
Концепція проста – доступними нам засобами розповісти про життя Університету і зробити це так, аби зацікавити якомога більшу кількість людей. При цьому зробити це чесно, без маніпуляцій з повагою до читача, глядача і до наших колег. Тобто модель інформаційної діяльності Львівського університету є продовженням самого принципу функціонування Університету, органічною частиною і відображенням традицій та щоденної роботи університетської академічної спільноти. Як відомо, Львівський університет – однин із найдавніших і найавторитетніших закладів вищої освіти Східної Європи, який об’єднує майже 30 тисяч викладачів, науковців, студентів, аспірантів і працівників. Сотні років в Університеті провадять наукові дослідження, народжуються нові ідеї, триває активне інтелектуальне, культурне та суспільно-політичне життя. Відтак, нашим завданням є у максимально доступній формі розповідати про роботу, дослідження, ідеї та інтелектуальні перемоги студентів і викладачів. Одними із головних лейтмотивів, на які ми, і це цілком природно, акцентуємо увагу – це поєднання традицій та інновацій, спроможних змінити світ. Адже у цьому, власне і полягає суть Львівського університету на сучасному етапі його розвитку.
Тобто у своїй роботі ми не намагаємось зобразити Університет у непритаманній йому формі, створити штучні образи чи сенси, як це інколи буває у діяльності різних установ. Наше завдання – хоча б частково передати ту багатогранну суть університетського життя. Для цього ми акцентуємо на конкретних інформаційних приводах, яких в Університеті більш, аніж достатньо: це, передовсім, наукові конференції, публічні зустрічі із відомими науковцями, військовослужбовцями, літераторами, філософами, дипломатами і політиками. Крізь призму таких заходів ми показуємо динаміку університетського життя, магістральні теми досліджень, деякі ідеї та смисли, але також долучаємось до створення динамічного інформаційного середовища, яке у певному сенсі також мотивує університетську спільноту активніше демонструвати свої напрацювання. У цьому, як на мене, полягає одна із місій університетського пресцентру – не лише розповідати широкому загалу про університетське життя, а й допомогти донести посил до працівників і студентів – Ваша діяльність важлива, Ви потрібні і цікаві світові. Бо це справді так!
Як відбувається розповсюдження новин і подій, пов'язаних із життям університету, до громадськості та студентської спільноти?
Коли у 2010 році ми тільки створювали Пресцентр Університету (на той момент, якщо не помиляюся, робили це одні із перших серед закладів вищої освіти в Україні), то намагалися якомога активніше поширювати інформацію у львівських та загальнонаціональних медіа, намагалися утвердитись як одне із джерел інформації у регіоні, намагалися показати на різних рівнях ту постійну наукову, освітню та культурницьку активність університетської спільноти. Для цього використовували вебпортал Університету та активно налагоджували співпрацю із друкованими й електронними засоби масової інформації, телерадіокомпаніями, яким постійно робили так званні розсилки новин, запрошували на зустрічі тощо. На той момент соціальні мережі у нашому регіоні тільки починали ставати одним із каналів інформування й у них ми також почали відразу ж працювати, проте головним каналом були таки більш традиційні медіа.
На теперішньому етапі діяльності ми даємо змогу інформації резонувати і поширюватися природнім шляхом… ну настільки це можливо у сучасному інформаційному середовищі. Тобто ми готуємо інформацію про університетські події чи анонсово чи за результатами заходу і розміщуємо її на офіційному порталі Університету, далі ключові соціальні мережі – Faceboоck, Instagram і, віднедавна, як данина суспільним запитам, Telegram. В окремих випадках завдяки співпраці з медіасередовищем Львівщини поширюємо також інформацію для ще ширшої читацької аудиторії у місцевих та загальнонаціональних медіа, інколи її підхоплюють і світові засоби масової інформації, як це було у випадку присвоєння звання Doctor honoris causa Борисові Джонсону, чи коли ми почали боротьбу з російською пропагандою у закладах вищої освіти Європи. Інформація резонує завдяки своїй суспільній важливості, а також дякуючи колегам-журналістам, які, попри усі інформаційні шквали сьогодення, не втрачають уваги до Університету.
Що важливо: працюючи у соціальних мережах, зазвичай, ми не використовуємо принципів Social media marketing оскільки вважаємо, що загалом Університет різними каналами інформації достатньо широко охоплює потрібні категорії реципієнтів. А у своїй ідеалістичній суті ми точно не намагаємося «обігнати» когось за кількісними показниками. Наше завдання – інформувати, а не нав’язувати, а вже завдання людей – вирішувати чи цікава їм ця інформація. Мені здається, що це чесний та ефективний принцип.
Чи інформаційна діяльність більше зорієнтована на внутрішнє чи зовнішнє інформування?
Головний пріоритет – це зовнішній світ, адже ми говоримо про публічну сферу, у якій події, факти, думки та судження повинні резонувати із читацькою аудиторією. Первинним нашим критерієм традиційно було те, чи цікава, або ж чи корисна ця інформація для людини з-поза меж Університету. Що ж до дуже локальних заходів, або ж робочих нарад, то інформацію про них готували самі організатори і надалі розміщували на сторінках окремих підрозділів, факультетів тощо. Проте зараз цю концепцію таки довелося дещо порушити, по-перше, через суспільний запит на максимальний обсяг інформації навіть про локальні заходи чи загалом робочі наради, а по-друге через, для нас приємний, але таки трохи інформаційно виснажливий принцип берклівського дерева, яке падає… на переконання багатьох наших колег, а також багатьох людей, які із зацікавленням стежать за Університетом, якщо щось відбулося в Університеті, а Пресцентр про це не написав, то ця подія, вірогідно, не відбулася…
Тому так, ми інколи таки пишемо винятково для внутрішнього поточного інформування. Але у переважній більшості наші новини – про важливі конференції, презентації, зустрічі із гостями, дипломатичні ініціативи і посили, культурницькі заходи і, звичайно, про наших Героїв… Така інформація може і не кожного цікавить, але ми точно знаємо, що її читають в усіх куточках України, у багатьох регіонах світу, у провідних інтелектуальних центрах Європи і не тільки.
Підсумовуючи: наш пріоритет – зовнішнє інформування, а для внутрішнього є багато інших каналів у різних месенджерах й у корпоративних мережах… Але, якщо люди прагнуть знати інформацію про ті, або інші засідання, зустрічі тощо, то ми таки намагаємося адаптовуватися до цих вимог. В межах розумного, звичайно.
Як проводяться інформаційні кампанії щодо вступу до університету для просування власних освітніх програм?
Будучи послідовним у сказаному раніше, підтверджу, що ми – цікаві людям і вдячні кожному, хто проявляє цю цікавість. Відтак, на щастя, ми не потребуємо агресивних інформаційних кампаній. Головною рекламою є наша щоденна діяльність, праця викладачів і науковців, успіхи студентів і випускників… У таких умовах головним завданням колективу Університету у контексті промоції освітніх програм є постійний діалог із учнями і постійне запрошення до цього діалогу.
Це завдання прекрасно виконують фактично усі факультети Університету, студентські організації, представники Приймальної комісії, ректор та проректори. Формат такого діалогу абсолютно різний: це і дні відкритих дверей, і онлайн-діалоги з учнями та усіма зацікавленими, і блискучі освітньо-наукові проєкти, метою яких є не лише запросити учнів до розмови, а й допомогти збагнути молоді який фах вони хочуть обрати, яку освітню програму тощо. Це важливо передовсім для молодої людини. Ми справді прагнемо, аби вибір учнів був максимально усвідомленим, адже від цього залежить подальша мотивація молоді навчатися, демонструвати громадську активність, займатися наукою і просто будувати своє успішне майбутнє.
Тому і головним нашим завданням є розмовляти з учнівською молоддю, розповідати їм про весь спектр можливостей, які вони отримають в Університеті, навчаючись на конкретній освітній програмі, але також і попередити про виклики конкретного фаху. Це чесно і так воно повинно бути. Мабуть саме тому одними із найактивніших у промоції Університету серед учнів є самі наші студенти, які відверто і щиро розповідають своїм молодшим колегам про навчання на окремих факультетах. Чого варта тільки ініціатива Студентського уряду «UniWeek», в рамках якої сотні учнів тиждень мають нагоду відвідувати пари на обраному ними факультеті. Ми знаємо випадки коли учні, батьки яких наполягали на навчанні в інших університетах, після тижня перебування ЛНУ ім. Івана Франка, навідріз відмовлялися вступати куди-небудь, окрім нашого Університету. І це чудово, бо такі ініціативи – це про чесність перед учнями. Відтак, наша промоція освітніх програм – це наша відкритість до розмови.
Як університет взаємодіє з місцевими ЗМІ для висвітлення своєї діяльності і досягнень?
Ми перебуваємо у постійному діалозі із медіа і дуже цінуємо цей діалог. За багато років співпраці нам вдалося випрацювати мережу по-справжньому надійних інформаційних партнерів, які охоче відгукуються на пропозиції інформаційної взаємодії в межах окремих ініціатив, чи просто без будь-яких наполягань з нашого боку публікують цікаву й актуальну інформації про життя Університету.
Як я вже казав, зараз ми рідко поширюємо інформацію нав’язливими листами-розсилками, а скоріше адресно пропонуємо ті новини, які можуть бути цікавими ЗМІ. Здебільшого не помиляємось і наші колеги справді з радістю висвітлюють ті, або інші ініціативи Університету. В інших випадках представники ЗМІ мають повний карт-бланш на перепублікування чи переадаптацію тієї інформації, яка розміщена на наших інформаційних ресурсах. Якщо тема цікавить представників медіа, то вони завжди можуть звернутися за детальнішою інформацією, додатковими коментарями, організувати зйомку тощо. Цінуючи час журналістів, ми намагаємося реагувати на запити медіа оперативно, але часто виникають і ситуації, коли взаємодія чи надання інформації потребують часу, коли особисто я не встигаю відповісти чи від рефлектувати оперативно на усі дзвінки, – на щастя, більшість наших колег з розумінням ставляться до такої ситуації, у нас хороші журналісти.
Звісно, що для ефективного резонування тієї або іншої інформації ми використовуємо різні підходи, навіть закриту медіамодель комунікації, яка часто є ефективнішою у порівнянні з іншими. Все залежить від ситуації, конкретного інформаційного приводу, стратегічного спрямування інформації тощо.
Якщо ж в загальному говорити про співпрацю зі ЗМІ, то вона дуже плідна і позитивна, адже у своїй суті і медіа, й Університет мають спільну рису – поширення правди і продукування інформації, яка є корисною для суспільства. З великою приємністю можу констатувати, що львівські медіа все більше намагаються працювати на якість, все більше відчувають відповідальність перед суспільством і країною, намагаються більше заглиблюватись у проблематику. Це те, що ми раніше називали якісною пресою, а отже співпраця з представниками медіа стає все конструктивнішою і приємнішою. Звичайно ж залишаються окремі медіа, для яких пріоритетом є скандальність і «клікабельність», але їх стає все менше і мало хто сприймає такі ресурси серйозно.
Як університет реагує на розповсюдження неправдивої інформації про нього та як забезпечує свою інформаційну безпеку?
Це вкрай складне питання. Адже інформаційних загроз справді чимало і їх потрібно розглядати індивідуально. З одного боку ми маємо відверті наклепи-фейки на адресу Університету, які найчастіше ідуть від росіян. Варто згадати хоча б про примітивний фотошоп російських пропагандистських ЗМІ, де вони невміло опрацювали фото ректора Володимира Мельника та Бориса Джонсона з нашої актової зали. Після обробки Джонсон і Мельник нібито «зігують» у «логавє українських нацистів» – Львівському університеті. Підробка світлини засвітилася у тому числі і на федеральних каналах країни-агресора. І, зрозуміло, що таким фейкам ми ніяк не протидіємо, адже будь-яка людини із мінімальними задатками до критичного мислення зрозуміє, що це – фейк.
Бувають і складніші випадки, зокрема, коли в інформаційному просторі окремих європейських держав поширювалася інформація про те, що Львівський університет здійснює тиск на інші університети Європи з вимогою закрити так звані «центри руского міра». У таких випадках керівництво Університету пояснювало нашим колегам-журналістам із-закордону, що у жодному разі не йдеться про тиск, що це наша принципова умова подальшої співпраці – або конкретний університет перебуває на стороні правди, академічних свобод і демократичних цінностей і ми надалі співпрацюємо, або ж ми розриваємо будь-які наукові та освітні зв’язки. До слова, майже усі наші європейські університети-партнери обрали співпрацю з нами, а не функціонування у себе добре фінансованих росією центрів «руского міра».
Але, якщо інформаційні провокації, інспіровані росією, є тим, що загалом вже стало природним для кожного з нас, то звичайно ж певну прикрість викликають випади на адресу Університету від наших друзів і колег, людей, які точно не є російськими агентами. Якщо у ЗМІ чи соціальних мережах поширюється відверто неправдива інформація, то, звичайно ж, ми намагаємося знайти джерело цієї інформації і локалізувати її. Буває так, що людина просто не перевірила чутки й опублікувала їх, тоді намагаємося поговорити з людиною, адже вона не мала жодного злого умислу, розповідаємо як є насправді, просимо бути більш уважними у майбутньому. Цілком природно, якщо людина не бажала зла, то вона прибирає неправдиву інформацію чи спростовує її. Потенційний фейк, який міг розгорітися, вичерпує себе після простої розмови. Й у цьому випадку особисто я вдячний багатьом колегам із медіасередовища та інших сфер, які, розуміючи, що інформація неправдива, не хапаються за неї, а надсилають нам. Це рятує інформаційне середовище нашого регіону від непотрібного розбалансування, це і є багато в чому та суспільна відповідальність представника медіа, про яку постійно потрібно пам’ятати.
Бувають і навмисні інформаційні випади на Університет, але про них детально розповідати не личить – це тема для майбутніх медіадосліджень! Скажу лише, що завжди просимо наших колег-журналістів ретельно ставитися до інформації, яка поширюється у ЗМІ, не піддаватись маніпулятивності чи тенденційності, бути об’єктивними. Повторюся – у нас хороші журналісти, вони все розуміють…
Як змінилась інформаційна політика Університету під час війни? Які інформаційні приводи стали пріоритетними?
Якщо бути відвертим, то наша інформаційна політика змінилася ще у 2014 році, адже змінилася сама країни. Загибель Героїв Небесної Сотні, серед яких студенти та випускники Львівського університету, розділили особисто мій, і не тільки мій, спосіб сприйняття реальності на «до» і «після». Відтоді, як на мене, майже кожна подія в Університеті так чи інакше абсорбовує і передає життя у часі війни. Це відображається у тематиках наукових доповідей на конференціях, проблематиці наукових досліджень, репертуарі наших творчих колективів, риториці дипломатів і керівництва Університету під час міжнародних зустрічей, самій поставі нашої молоді… Це те, чим пронизано життя Університету вже майже десять років, а відтак, це природно відображено і в нашій інформаційній діяльності.
Очевидно, що найчіткіше проявилися ці зміни після повномасштабного вторгнення, адже відтоді фактично кожен день життя Університету підпорядкований потребам воєнного часу. Це не означає, що усі в Університеті щомиттєво живуть війною. Ні, бо студент мусить вчитися, а викладач – навчати, науковець – проводити дослідження і для потреб фронту, і для повоєнного відновлення України. Але війна іманентно присутня у всій нашій діяльності: у нас більше немає концертів, які б не були благодійними, немає міжнародних зустрічей, метою яких не була б освітньо-наукова дипломатична місія Університету, немає безтурботності і «легкості буття», і не повинно бути… до повної перемоги над агресором.
Так, у часі повномасштабної війни ми розповідаємо про наших воїнів – працівників і студентів, які перебувають на фронтах російсько-української війни, про волонтерські ініціативи, про Героїв, які вже не з нами, дипломатичну діяльність і ті посили підтримки України, які ідуть від наших закордонних партнерів. Бо все це важливо і для інформування, й у контексті медійної настновочності. Але набагато більше є того, про що ми мовчимо і зможемо розповісти лише після перемоги, адже Університет не відмежований від війни.
Для прикладу, від перших днів повномасштабного вторгнення росіян студенти і працівники Університету започаткували десятки масштабних волонтерських ініціатив, спрямованих на допомогу Збройним Силам України, внутрішньо переміщеним особам, постраждалим від війни колегам із зони бойових дій. Природно, що ми б мали висвітлювати ці процеси, адже вони були головною суттю тодішнього університетського життя, проте спільно з ректором ми ухвалили рішення утриматись від публічності на користь безпеки, тому усю інформацію поширювали внутрішніми мережами і закритими каналами. Адже у перші місяці 2022 року ніхто не міг бути впевненим де, коли і які провокації можуть іти від росіян, ніхто не міг знати, що чи хто стане наступною ціллю ракетних ударів і, якщо своєю безпекою ми вільно могли ризикнути, то безпекою студентів, які демонстрували і демонструють волонтерську активність, - не мали права. І лише коли росіян почали поступово витісняти з Київщини, а тут, у Львові, ми побачили стабілізацію, наскільки це можливо у часі війни, безпекової ситуації, то ухвалили рішення про висвітлення волонтерського вектора діяльності університетської спільноти, адже це означало закликати і залучати до волонтерства ще більше людей… Але це тільки один з прикладів, про інші, я надіюся, ми поговоримо, коли геополітичне непорозуміння під назвою російська федерація перебуватиме у процесі припинення свого існування, а так обов’язково буде!
Ви маєте вже колосальний досвід робити у пресслужбі що для Вас було найбільшим викликом за час Вашої праці?
Робота у пресцентрі від моменту його заснування і донині – це мабуть суцільний виклик тяглістю у тринадцять років. (частково тут жартую, можна передати, якщо захочете, фразою «сміється» у дужках ;) ) Часом виклик дуже приємний і мотиваційний, часом – фізично і психологічно важкий. Але це завжди той виклик, який має сенс. Мабуть для кожного зрозуміло, що щоденна робота із інформацією, особливо, якщо ти є першоджерелом інформації – це постійне перебування під тиском цієї інформації, постійна відповідальність навіть за ті дрібниці, які згодом здаються сміховинними. Адже потрібно розуміти, що функції пресцентру дуже різнобічні і той, назвімо це так, інформаційний продукт, який з’являється у публічній сфері – це, вірогідно, відсотків двадцять від реальної щоденної роботи. І це приємно, бо це означає, що ми, як структура, потрібні, але це – виклик.
Напевно, якби наша розмова відбувалася два роки тому, то я б довго розповідав про дуже давні виклики становлення нашого структурного підрозділу, період утвердження і складні шляхи первинної взаємодії із медіа, інтеграцію у життя Університету тощо і назвав би це найбільшою частинного того великого виклику, але, аналізуючи усі попередні досвіди, розумію, що головний виклик – тривання у часі війни, це об’єктивно… Викликом є залишатися там, де я є, бути незворушним, незмінно виконувати свою роботу, коли доля людства вирішується за декілька сотень кілометрів на схід від мене. Львівський університет докладає великих зусиль для протидії агресорові і творення передумов для поступу та повоєнного відновлення України, проте відчуття потреби бути там, ближче до боротьби, ніколи не зникає… подолати це відчуття і залишитися на тому місці, де я можу дати більший результат – мій персональний виклик.
Знаю про Ваше хобі – фотографування. Зображення – це теж інформування? Як гадаєте?
Для мене фотографування – це, скоріше не хобі, а потреба. Коли більше десяти років тому Пресцентр залишився без фотографів, мені довелося чи не вперше взяти до рук напівпрофесійний фотоапарат і просто почати робити світлини, тому досі не вважаю себе фотографом, хоч і полюбляю гарні ракурси.
Якщо ж говорити по суті питання, то як люди, які мають пряму дотичність до засобів масової комунікації, ми з вами добре розуміємо, що інформацією є абсолютно все. Відрізняються хіба способи кодування і передачі цієї інформації. Зображення у процесі інформування є одним із головних інструментів. Дуже часто через фото, або відео, навіть, якщо вони не супроводжуються текстовою частино, ми можемо передати більше смислів, аніж через текст. Це рідкість, але так буває. Ба більше, швидкість, потрапляння цієї інформації до реципієнта є набагато більшою, аніж через текст, тому ми можемо сміливо говорити про більше охоплення аудиторії. Особливо це стосується теперішнього періоду сприйняття, засвоєння і переінтерпретації інформації людиною, періоду так званого кліпового мислення – коли більшість людей сприймають інформацію дуже побіжно, фрагментарно і… так, в основному, через візуальні образи.
Себе особисто вважаю адептом тексту і Слова, інколи навіть затятим логоцентристом, але, безумовно, цінність зображення, як засобу інформування, - неспростовна. Мені завжди видавалося, бо так воно і було, що медіа недостатньо продумано ставилися до зображення, як до одного із ключових методів інформування, не зважали на те, що часто зображення і заголовок – це єдине, що бачить людина з усього матеріалу. Тому саме набір заголовків і зображень у сучасну добу і формує своєрідну повістку дня, актуалізовує давню теорію настановочності, але вже крізь призму фрагментованого сприйняття реальності. Зараз, особливо у часі повномасштабної війни, ситуація дещо змінилася і я бачу більш відповідальний підбір ілюстративного матеріалу, хоч, як на мене, увага аспектам заголовку й ілюстрації та їхньому випливу суспільство ще й досі є недостатньою.
Тому, так, зображення – це також інформування.
Щиро дякую за цікаву і змістовну розмову. Легкої праці і переможного року!
O działalności Lwowskiego Uniwersytetu Narodowego im. Iwana Franki w kontekście mediów rozmawiamy z kierownikiem Сentrum prasowego uniwersytetu - Olegiem Wiwczarykiem, który ma już 13 lat doświadczenia w tej strukturze. W grudniu Сentrum prasowe Lwowskiego Uniwersytetu świętowało swoje kolejne urodziny - to dobra okazja do podsumowań i rozmowy o specyfice informowania, zwłaszcza w czasach wojny.
Ołegu, jaką koncepcję działań informacyjnych ma Uniwersytet Narodowy imienia Iwana Franki we Lwowie?
Koncepcja jest prosta - za pomocą dostępnych nam narzędzi opowiedzieć o życiu Uniwersytetu i zrobić to w taki sposób, aby zainteresować jak najwięcej ludzi. Przy tym robić to uczciwie, bez manipulacji, z szacunkiem dla czytelnika, widza i naszych kolegów. Model działalności informacyjnej Uniwersytetu Lwowskiego jest kontynuacją samej zasady funkcjonowania Uniwersytetu, organiczną częścią i odzwierciedleniem tradycji i codziennej pracy akademickiej społeczności uniwersyteckiej. Jak wiadomo, Uniwersytet Lwowski to jeden z najstarszych i najbardziej prestiżowych instytucji szkolnictwa wyższego w Europie Wschodniej, który łączy prawie 30 tysięcy nauczycieli akademickich, naukowców, studentów, doktorantów i pracowników. Przez setki lat na Uniwersytecie prowadzone są badania naukowe, rodzą się nowe idee, trwa aktywne życie intelektualne, kulturalne i społeczno-polityczne. Naszym zadaniem jest w jak najbardziej dostępny sposób opowiadać o pracy, badaniach, ideach i intelektualnych zwycięstwach studentów i wykładowców. Jednymi z głównych motywów, na które zwracamy uwagę, są połączenie tradycji i innowacji zdolnych zmienić świat. To właśnie w tym, właściwie, tkwi sedno Uniwersytetu Lwowskiego na współczesnym etapie jego rozwoju. W naszej pracy nie staramy się przedstawiać Uniwersytetu w formie mu nieprzyzwoitej, tworzyć sztucznych obrazów lub sensów, jak to czasami bywa w działalności różnych instytucji. Naszym zadaniem jest przekazywanie w jak największym stopniu tej wielowymiarowej istoty życia uniwersyteckiego. W tym celu skupiamy się na konkretnych impulsach informacyjnych, których w Uniwersytecie jest więcej niż wystarczająco: przede wszystkim są to konferencje naukowe, publiczne spotkania z znanymi naukowcami, wojskowymi, pisarzami, filozofami, dyplomatami i politykami. Poprzez pryzmat takich wydarzeń pokazujemy dynamikę życia uniwersyteckiego. Poprzez pryzmat takich działań ukazujemy dynamikę życia uniwersyteckiego, główne tematy badawcze, pewne idee i sensy. Jednak równocześnie uczestniczymy w tworzeniu dynamicznego środowiska informacyjnego, które w pewien sposób motywuje społeczność uniwersytecką do aktywnego prezentowania swoich osiągnięć. Moim zdaniem, jednym z celów uniwersyteckiego Centrum prasowego jest nie tylko informowanie szerszej publiczności o życiu uniwersyteckim, ale również pomaganie pracownikom i studentom w przekazaniu przesłania – Wasza działalność ma znaczenie, jesteście potrzebni i interesujecie świat. Bo to naprawdę tak!
W jaki sposób odbywa się rozpowszechnianie wiadomości i wydarzeń związanych z życiem uniwersytetu wśród społeczności i studentów?
Kiedy w 2010 r. tworzyliśmy Centrum Prasowe Uniwersytetu (wówczas, jeśli się nie mylę, byliśmy jednymi z pierwszych wśród instytucji szkolnictwa wyższego na Ukrainie), staraliśmy się jak najbardziej aktywnie rozpowszechniać informacje w lwowskich i ogólnokrajowych mediach, staraliśmy się utwierdzić jako jedno z źródeł informacji w regionie, staraliśmy się pokazać na różnych poziomach tę ciągłą naukową, edukacyjną i kulturalną aktywność społeczności uniwersyteckiej. W tym celu korzystaliśmy z portalu internetowego Uniwersytetu i aktywnie nawiązywaliśmy współpracę z drukowanymi i elektronicznymi środkami masowego przekazu, stacjami radiowo-telewizyjnymi, które stale wysyłały tak zwane biuletyny informacyjne, zapraszaliśmy na spotkania itp. Wtedy w naszym regionie media społecznościowe dopiero zaczynały stawać się jednym z kanałów informacyjnych, a my również zaczęliśmy od razu z nimi pracować, ale głównym kanałem były bardziej tradycyjne media. W obecnej fazie działalności umożliwiamy informacjom rezonować i rozprzestrzeniać się naturalnie… o ile to możliwe w dzisiejszym środowisku informacyjnym. Innymi słowy, przygotowujemy informacje o wydarzeniach uniwersyteckich, zarówno zapowiedzi, jak i wyniki, i umieszczamy je na oficjalnym portalu Uniwersytetu, a następnie na kluczowych mediach społecznościowych - Facebooku, Instagramie i, od niedawna, Telegramie. W niektórych przypadkach dzięki współpracy z mediami na terenie Lwowa rozpowszechniamy również informacje dla jeszcze szerszej publiczności czytelników w lokalnych i ogólnokrajowych mediach, a czasami są one podchwytywane przez światowe media masowe, jak to miało miejsce w przypadku nadania tytułu Doctor honoris causa Borisowi Johnsonowi, czy gdy rozpoczęliśmy walkę z rosyjską propagandą w instytucjach szkolnictwa wyższego w Europie.
Czy działalność informacyjna jest bardziej ukierunkowana na wewnętrzne czy zewnętrzne informowanie?
Głównym priorytetem jest świat zewnętrzny, ponieważ rozmawiamy o sferze publicznej, w której wydarzenia, fakty, myśli i osądy powinny rezonować z czytelnikami. Naszym głównym kryterium było tradycyjnie to, czy ta informacja jest interesująca lub przydatna dla osób spoza Uniwersytetu. Jeśli chodzi o bardzo lokalne wydarzenia czy spotkania robocze, to informacje na ich temat przygotowywali sami organizatorzy i dalej publikowali na stronach poszczególnych jednostek, wydziałów itp. Jednak teraz musieliśmy nieco złamać tę koncepcję, po pierwsze z powodu społecznego zapotrzebowania na maksymalną ilość informacji nawet o lokalnych wydarzeniach czy ogólnie o spotkaniach roboczych, a po drugie ze względu na, dla nas przyjemny, ale trochę wyczerpujący z punktu widzenia informacyjnego, zasadę drzewa berkeleyowskiego, które spada... według przekonania wielu naszych kolegów, a także wielu osób, które z zainteresowaniem śledzą Uniwersytet, jeżeli coś wydarzyło się na Uniwersytecie, a Centrum Prasowe o tym nie napisało, to to wydarzenie prawdopodobnie nie miało miejsca... Dlatego tak, czasami piszemy wyłącznie dla wewnętrznego bieżącego informowania. Ale w zdecydowanej większości nasze wiadomości dotyczą ważnych konferencji, prezentacji, spotkań z gośćmi, inicjatyw dyplomatycznych i wsparcia, wydarzeń kulturalnych i oczywiście o naszych Bohaterach... Taka informacja może nie interesować każdego, ale z pewnością wiemy, że czytają ją ludzie we wszystkich zakątkach Ukrainy, w wielu regionach świata, w czołowych ośrodkach intelektualnych Europy i nie tylko. Podsumowując: naszym priorytetem jest zewnętrzne informowanie, a dla wewnętrznego istnieje wiele innych kanałów w różnych komunikatorach i sieciach korporacyjnych... Ale jeśli ludzie chcą wiedzieć o jakichś spotkaniach, konferencjach, to staramy się dostosować do tych wymagań. Oczywiście w granicach rozsądku.
Jak przeprowadza się kampanie informacyjne dotyczące rekrutacji na uniwersytet w celu promocji własnych programów edukacyjnych?
Będąc konsekwentnym w tym, co zostało powiedziane wcześniej, potwierdzam, że jesteśmy zainteresowani ludźmi i wdzięczni każdemu, kto okazuje to zainteresowanie. Dlatego na szczęście nie potrzebujemy agresywnych kampanii informacyjnych. Naszą główną reklamą jest nasza codzienna działalność, praca wykładowców i naukowców, sukcesy studentów i absolwentów... W takich warunkach głównym zadaniem zespołu uniwersytetu w kontekście promocji programów edukacyjnych jest utrzymanie stałego dialogu z uczniami i stałe zachęcanie do tego dialogu. To zadanie doskonale spełniają praktycznie wszystkie wydziały uniwersytetu, organizacje studenckie, przedstawiciele Komisji Rekrutacyjnej, rektor i prorektorzy. Format tego dialogu jest absolutnie różnorodny: są to dni otwarte, a także dialogi online z uczniami i wszystkimi zainteresowanymi, a także błyskotliwe projekty edukacyjno-naukowe, których celem nie jest tylko zaproszenie uczniów do rozmowy, ale także pomaganie zrozumieć młodym, jaki kierunek chcą obrać, jakie programy edukacyjne itp. To jest istotne przede wszystkim dla młodej osoby. Naprawdę dążymy do tego, aby wybór uczniów był maksymalnie świadomy, ponieważ od tego zależy dalsza motywacja młodych do nauki, angażowania się w życie społeczne, zajmowania się nauką i po prostu budowania swojej udanej przyszłości. Dlatego głównym naszym zadaniem jest rozmowa z młodzieżą szkolną, opowiadanie im o całym spektrum możliwości, jakie otrzymają na uniwersytecie, ucząc się na konkretnym programie edukacyjnym, ale także ostrzeganie przed wyzwaniami konkretnego zawodu. To jest uczciwe i tak to powinno być. Prawdopodobnie dlatego jednymi z najaktywniejszych w promowaniu uniwersytetu wśród uczniów są sami nasi studenci, którzy otwarcie i szczerze opowiadają swoim młodszym kolegom o nauce na poszczególnych wydziałach. Warto wspomnieć o inicjatywie Rządu Studenckiego "UniWeek", w ramach której setki uczniów przez tydzień mają okazję uczęszczać na zajęcia na wybranym przez siebie wydziale. Znamy przypadki, kiedy uczniowie, których rodzice nalegali na studiowanie na innych uniwersytetach, po tygodniu pobytu w Lwowskim Uniwersytecie im. Iwana Franki zdecydowanie odmawiali studiowania gdziekolwiek indziej niż na naszym uniwersytecie. I to jest wspaniałe, ponieważ takie inicjatywy to przede wszystkim o uczciwość wobec uczniów. Dlatego nasza promocja programów edukacyjnych polega na otwartości na rozmowę.
Jak uniwersytet współpracuje z lokalnymi mediami w celu przedstawiania swojej działalności i osiągnięć?
Jesteśmy w stałym dialogu z mediami i bardzo cenimy ten dialog. Przez wiele lat współpracy udało nam się zbudować sieć naprawdę solidnych partnerów informacyjnych, którzy chętnie reagują na propozycje współpracy informacyjnej w ramach konkretnych inicjatyw lub po prostu bez naszych nacisków publikują interesujące i aktualne informacje o życiu uniwersytetu. Jak już wspomniałem, teraz rzadko rozsyłamy nachalne listy e-mailowe, raczej celowane propozycje informacji, które mogą być interesujące dla mediów. Zazwyczaj się nie mylimy, a nasi koledzy z chęcią informują o różnych inicjatywach uniwersytetu. W innych przypadkach przedstawiciele mediów mają pełen mandat na republikację lub dostosowywanie informacji umieszczonych na naszych zasobach informacyjnych. Jeśli temat jest interesujący dla przedstawicieli mediów, zawsze mogą oni skontaktować się w celu uzyskania bardziej szczegółowych informacji, dodatkowych komentarzy, zorganizowania sesji zdjęciowej, itp. Szanując czas dziennikarzy, staramy się reagować na zapytania mediów operacyjnie, ale często zdarzają się sytuacje, gdy współpraca lub udzielanie informacji wymaga czasu, a ja osobiście nie zawsze jestem w stanie odpowiedzieć lub odzwierciedlić operacyjnie na wszystkie telefony - na szczęście większość naszych kolegów jest zrozumiała wobec takiej sytuacji, mamy dobrą współpracę z dziennikarzami. Oczywiście, dla skutecznego rezonansu danej informacji stosujemy różne podejścia, nawet zamknięty model komunikacji medialnej, który często jest bardziej skuteczny w porównaniu z innymi. Wszystko zależy od sytuacji, konkretnej okazji informacyjnej, strategicznego kierunku informacji, itp. Jeśli jednak ogólnie mówiąc o współpracy z mediami, jest ona bardzo owocna i pozytywna, ponieważ zarówno media, jak i uniwersytet mają wspólną cechę - rozprzestrzenianie prawdy i produkcję informacji, która jest użyteczna dla społeczeństwa. Z ogromną przyjemnością mogę stwierdzić, że lwowskie media coraz bardziej starają się pracować na jakość, coraz bardziej odczuwają odpowiedzialność przed społeczeństwem i krajem, starają się bardziej zagłębiać się w problemy. To to, co wcześniej nazywaliśmy jakościową prasą, a zatem współpraca z przedstawicielami mediów staje się coraz bardziej konstruktywna i przyjemna. Oczywiście pozostają pewne media, dla których priorytetem są sensacyjność i "klikalność", ale ich staje się coraz mniej, a niewielu traktuje te zasoby poważnie.
Jak uniwersytet reaguje na rozpowszechnianie nieprawdziwych informacji i jak zapewnia swoje bezpieczeństwo informacyjne?
To wyjątkowo trudne pytanie. Ponieważ istnieje wiele rodzajów zagrożeń informacyjnych, każde z nich należy rozpatrywać indywidualnie. Z jednej strony mamy otwarte kłamstwa i fałszywki skierowane w stronę Uniwersytetu, najczęściej pochodzące od Rosjan. Warto wspomnieć chociażby o prymitywnym fotoszopie rosyjskich mediów propagandowych, gdzie niezdarnie przerobili zdjęcie rektora Volodymyra Melnyka i Borisa Johnsona z naszej auli. Po obróbce Johnson i Melnyk rzekomo "ściskają dłonie" ukraińskich nazistów - Uniwersytetu Lwowskiego. Sfałszowane zdjęcie pojawiło się nawet na federalnych kanałach kraju-agresora. Oczywiste jest, że nie możemy skutecznie przeciwdziałać takim fałszom, ponieważ każda osoba z minimalnym zdolnościami do myślenia krytycznego zrozumie, że to fałsz. Zdarzają się także bardziej złożone przypadki, zwłaszcza gdy w przestrzeni informacyjnej niektórych państw europejskich pojawiały się informacje, że Uniwersytet Lwowski wywiera presję na inne uniwersytety w Europie, domagając się zamknięcia tzw. "centrów rosyjskiego świata". W takich przypadkach kierownictwo Uniwersytetu tłumaczyło zagranicznym kolegom dziennikarzom, że w żadnym wypadku nie chodzi o presję, że to nasze zasadnicze warunki dalszej współpracy - albo konkretny uniwersytet stoi po stronie prawdy, akademickich wolności i demokratycznych wartości, i nadal współpracujemy, albo przerywamy wszelkie naukowe i edukacyjne związki. Nawiasem mówiąc, prawie wszystkie nasze europejskie uniwersytety-partnerzy wybrały współpracę z nami, a nie funkcjonowanie dobrze finansowanych przez Rosję ośrodków "rosyjskiego świata". Jednak jeśli prowokacje informacyjne inspirowane przez Rosję są czymś, co ogólnie już stało się naturalne dla każdego z nas, to oczywiście pewien smutek wywołują ataki na Uniwersytet ze strony naszych przyjaciół i kolegów, ludzi, którzy z pewnością nie są rosyjskimi agentami. Jeśli w mediach społecznościowych czy mediach pojawia się jawnie nieprawdziwa informacja, oczywiście staramy się znaleźć źródło tej informacji i zlokalizować je. Zdarza się, że osoba po prostu nie zweryfikowała plotek i opublikowała je, wtedy próbujemy porozmawiać z tą osobą, ponieważ nie miała złych intencji, wyjaśniamy, jak naprawdę jest, prosimy o większą uwagę w przyszłości. Zupełnie naturalne jest, że jeśli osoba nie chciała wyrządzić szkody, usuwa nieprawdziwe informacje lub je sprostowuje. Potencjalny fałszywy przekaz, który mógłby się roznosić, wypala się po prostu po rozmowie. W tym przypadku osobiście jestem wdzięczny wielu kolegom z mediów i innych obszarów, którzy, rozumiejąc, że informacja jest nieprawdziwa, nie łapią się na nią, tylko przesyłają nam ją. To ratuje informacyjne środowisko naszego regionu przed zbędnym zakłóceniem, to jest w dużym stopniu społeczną odpowiedzialność przedstawiciela mediów, o której trzeba stale pamiętać. Zdarzają się również celowe ataki informacyjne na Uniwersytet, ale o nich nie jest stosowne opowiadać szczegółowo - to temat przyszłych badań medialnych! Powiem tylko, że zawsze prosimy naszych kolegów dziennikarzy o ostrożne traktowanie informacji rozpowszechnianych w mediach, nie uleganie manipulacjom czy tendencjom, być obiektywnymi. Powtarzam - mamy świetnych dziennikarzy, którzy wszystko rozumieją...
Jak zmieniła się polityka informacyjna Uniwersytetu w czasie wojny? Jakie informacyjne priorytety stały się najważniejsze?
Jeśli być szczerym, to nasza polityka informacyjna zmieniła się już w 2014 roku, ponieważ zmieniła się sama sytuacja w kraju. Śmierć Bohaterów na Majdanie, wśród których byli studenci i absolwenci Uniwersytetu Lwowskiego, podzieliła sposób postrzegania rzeczywistości na „przed” i „po”, przynajmniej dla mnie osobiście. Odtąd, jak dla mnie, praktycznie każde wydarzenie w Uniwersytecie absorbuje i przekazuje życie w czasie wojny. Odzwierciedla się to w tematach naukowych referatów na konferencjach, problematyce badań naukowych, repertuarze naszych grup artystycznych, retoryce dyplomatów i kierownictwa Uniwersytetu podczas międzynarodowych spotkań, postawie naszej młodzieży... To jest to, czym nasycone jest życie Uniwersytetu od prawie dziesięciu lat, a zatem naturalnie odzwierciedla się to również w naszej działalności informacyjnej.
Oczywiście najwyraźniej te zmiany objawiły się po pełnoskalowej inwazji, ponieważ od tego czasu praktycznie każdy dzień życia Uniwersytetu jest dostosowany do potrzeb czasu wojny. To nie oznacza, że wszyscy w Uniwersytecie żyją wojną każdego dnia. Nie, ponieważ student musi się uczyć, nauczyciel musi nauczać, naukowiec musi prowadzić badania zarówno na potrzeby frontu, jak i dla powojennej odbudowy Ukrainy. Ale wojna jest immanentnie obecna we wszystkich naszych działaniach: nie mamy już koncertów, które nie byłyby charytatywne, nie ma międzynarodowych spotkań, których celem nie byłaby misja edukacyjno-naukowa dyplomacji Uniwersytetu, nie ma beztroski i „łatwości bytu” i nie powinno być... do pełnej wygranej nad agresorem.
Tak, w czasie pełnoskalowej wojny opowiadamy o naszych żołnierzach - pracownikach i studentach, którzy są na frontach rosyjsko-ukraińskiej wojny, o inicjatywach wolontariackich, o Bohaterach, którzy już zgineli na froncie, o dyplomacji i wsparciu dla Ukrainy płynącym od naszych zagranicznych partnerów. Ponieważ wszystko to jest ważne zarówno dla informowania, jak i w kontekście medialnego ugruntowania. Ale jest znacznie więcej rzeczy, o których milczymy i będziemy mogli opowiedzieć tylko po wygranej, ponieważ Uniwersytet nie jest odłączony od wojny.
Na przykład od pierwszych dni pełnoskalowego najazdu Rosjan studenci i pracownicy Uniwersytetu zainicjowali dziesiątki masowych inicjatyw wolontariackich skierowanych na pomoc Siłom Zbrojnym Ukrainy, wewnętrznie przemieszczonym osobom, dotkniętym przez wojnę kolegom z obszarów działań bojowych. Oczywiście powinniśmy relacjonować te procesy, ponieważ były główną istotą ówczesnego uniwersyteckiego życia, ale wspólnie z rektorem podjęliśmy decyzję o powstrzymaniu się od publiczności na rzecz bezpieczeństwa, więc wszelkie informacje przekazywaliśmy wewnętrznymi sieciami i zamkniętymi kanałami. Ponieważ w pierwszych miesiącach 2022 r. nikt nie mógł być pewien, gdzie, kiedy i jakie prowokacje mogą wyjść od Rosjan, nikt nie mógł wiedzieć, który cel stanie się następnym celem ataków rakietowych i jeśli naszym bezpieczeństwem mogliśmy sobie pozwolić na ryzyko, to bezpieczeństwem studentów, którzy nadal demonstrują wolontariacką aktywność, - nie mieliśmy prawa. I dopiero gdy Rosjanie zaczęli stopniowo wypierać się z Ukrainy, a tu, we Lwowie, zobaczyliśmy stabilizację, o ile to możliwe w czasie wojny, bezpieczeństwo sytuacji, zdecydowaliśmy się na ujawnienie wektoru wolontariackiej działalności uniwersytetu, ponieważ oznaczało to wezwanie i zaangażowanie jeszcze większej liczby ludzi... Ale to tylko jeden z przykładów, o innych, mam nadzieję, będziemy rozmawiać, gdy geopolityczne nieporozumienie o nazwie Federacja Rosyjska będzie w trakcie swojego zakończenia, co z pewnością nastąpi!
Masz już ogromne doświadczenie w pracy w Biurze prasowym Uniwersytetu. Co było największym wyzwaniem dla Ciebie?
Praca w biurze prasowym od momentu jego powstania do dzisiaj to prawdopodobnie ciągłe wyzwanie trwające trzynaście lat (żartuje). Czasami wyzwanie jest bardzo przyjemne i motywujące, czasami fizycznie i psychicznie trudne. Ale zawsze to wyzwanie, które ma sens. Prawdopodobnie dla każdego jest jasne, że codzienna praca z informacją, zwłaszcza jeśli jesteś źródłem tej informacji, to ciągłe przebywanie pod presją tej informacji, stała odpowiedzialność nawet za te drobiazgi, które później wydają się śmieszne. Trzeba zrozumieć, że funkcje Biura prasowego są bardzo zróżnicowane, a ten, nazwijmy to, produkt informacyjny, który pojawia się w przestrzeni publicznej, to prawdopodobnie jakieś dwadzieścia procent rzeczywistej codziennej pracy. I to jest dobre, bo oznacza, że jesteśmy potrzebni jako struktura, ale to jest wyzwanie. Pewnie, gdyby nasza rozmowa odbyła się dwa lata temu, długo opowiadałbym o bardzo odległych wyzwaniach związanych z powstawaniem naszej struktury, okresem ugruntowania i trudnymi ścieżkami pierwotnej interakcji z mediami, integracją w życie Uniwersytetu, itp., i nazwałbym to największym częściowym wyzwaniem, ale analizując wszystkie poprzednie doświadczenia, rozumiem, że głównym wyzwaniem jest czas trwania w czasie wojny, to obiektywnie... Wyzwaniem jest pozostawanie tam, gdzie jestem, być niewzruszonym, niezmiennie wykonywać swoją pracę, gdy los ludzkości rozstrzyga się kilkaset kilometrów na wschód ode mnie. Uniwersytet Lwowski podejmuje ogromne wysiłki, aby przeciwstawić się agresorowi i stworzyć warunki dla postępu i powojennej odbudowy Ukrainy, ale poczucie potrzeby bycia tam, bliżej walki, nigdy nie znika... przezwyciężenie tego uczucia i pozostawanie w miejscu, gdzie mogę osiągnąć większy rezultat – to moje osobiste wyzwanie.
Wiem o Twoim hobby – fotografowaniu. Czy obrazy to również forma przekazu informacji? Co sądzisz?
Kiedy ponad dziesięć lat temu Biuro Prasowe zostało pozbawione fotoreporterów, musiałem po raz pierwszy wziąć do ręki półprofesjonalny aparat i po prostu zacząć robić zdjęcia, dlatego do dziś nie uważam siebie za fotografa, chociaż lubię ładne ujęcia. Jeśli chodzi o pytanie do mnie jako osoby mającej bezpośredni związek z mediami, doskonale rozumiemy, że absolutnie wszystko jest informacją. Różnią się tylko sposoby kodowania i przekazywania tej informacji. Obrazy w procesie informowania są jednym z głównych narzędzi. Bardzo często poprzez zdjęcie lub wideo, nawet jeśli nie są one towarzyszone tekstem, możemy przekazać więcej sensów niż poprzez tekst. To rzadkość, ale zdarza się. Co więcej, prędkość, z jaką ta informacja dociera do odbiorcy, jest znacznie większa niż w przypadku tekstu, dlatego śmiało możemy mówić o większym zasięgu publiczności. Szczególnie dotyczy to obecnej ery percepcji, przyswajania i reinterpretacji informacji przez ludzi, okresu tzw. myślenia klienckiego – kiedy większość ludzi odbiera informacje bardzo pochopnie, fragmentarycznie i... tak, głównie poprzez obrazy. Osobiście uważam siebie za zwolennika tekstu i słowa, czasami nawet fanatycznego logocentryka, ale niewątpliwie wartość obrazu jako narzędzia informacyjnego jest niepodważalna. Zawsze wydawało mi się, bo tak to było, że media zbyt mało myślały o obrazie jako o jednej z kluczowych metod informowania, nie zwracały uwagi na to, że często obraz i tytuł to jedyne, co widzi człowiek z całego materiału. Dlatego właśnie zestawienie tytułów i obrazów w dzisiejszych czasach kształtuje pewnego rodzaju porządek dnia, aktualizuje starą teorię ustawiania problemów, ale już poprzez pryzmat fragmentarycznego postrzegania rzeczywistości. Teraz, zwłaszcza w czasie pełnoskalowej wojny, sytuacja się nieco zmieniła, i widzę bardziej odpowiednie dobieranie ilustracyjnego materiału, choć, moim zdaniem, nadal uwaga na aspekty tytułów i ilustracji oraz ich wpływu na społeczeństwo jest nadal niewystarczająca. Dlatego tak, obrazy to również forma przekazu.
Mirosława Rudyk: Serdecznie dziękuję za fascynującą i merytoryczną rozmowę. Życzę lekkiej pracy i zwycięskiego roku!
