©  NiUS Radio Uniwersytet Szczeciński wszystkie prawa zastrzeżone. 

 
  • Home
  • Wywiady
  • Rozmowa z Haliną Jacenko - docentem Katedry Prasy Ukraińskiej Narodowego Uniwersytetu im. Iwana Franki we Lwowie i poetką [POL / UKR]

Rozmowa z Haliną Jacenko - docentem Katedry Prasy Ukraińskiej Narodowego Uniwersytetu im. Iwana Franki we Lwowie i poetką

30 Stycznia 2024 | Mirosława Rudyk
Halino Jacenko, fot. archiwum prywatne

«У МАЙБУТНЬОМУ ЛІТЕРАТУРА ТА ЖУРНАЛІСТИКА ЩЕ БІЛЬШЕ ПЕРЕПЛІТАТИМУТЬСЯ», - переконана Галина Яценко.

Сьогодні розмовляємо про літературу і журналістику, натхнення і творчий процес, творення письменницького «Я» з доценткою кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка, поетесою, лауреаткою престижних літературних конкурсів Галиною Яценко.

Найперше хочу запитати, Галино,  про творче натхнення, адже стільки конкурсів і перемог, різноманітних премій. Де взяти наснаги на таку різнопланову творчу діяльність?

Натхнення завжди народжується з болю. І кожен мій твір – це згусточок болю моєї землі, моєї родини, мого власного. І йдеться не лише про мої прозу чи поезію, а й навіть про дитячі казки…  Зараз готують до друку колективне видання казкарів України «Доброкрай», і моя казка, яка туди увійшла, теж народжена з болю мого серця за дітей, дитинство яких минає в бомбосховищах під безконечні звуки повітряних тривог. Хочеться, аби казкова збірка допомогла цим дітям хоч трішки розгубити свої страхи поміж кольорових ілюстрацій та казкових рядків, повірити, що добро завжди перемагає, що попереду їх чекає щасливе життя в рідній Україні. Хоча мою поезію часто характеризують як світлу, життєлюбну, але навіть життєствердні, на позір, рядки – це моя експлікація того, що переболіло. Вважаю, що той, хто не пережив якоїсь внутрішньої трагедії, не має права промовляти до людських душ через слово. Якщо не налаштований внутрішній камертон письменника, то ні вік, ні заслуги не дадуть індульгенції на фальшиве звучання твору. Дуже люблю польську поетку, нобелівську лавреатку, Віславу Шимборську насамперед за її чесність з читачем. Прочитайте її поезію! Яка це багата семантика болю!

А сили писати нові твори дають мені мої читачі, їхні відгуки, їхня вдячність і, звичайно, літературні перемоги, бо якщо твою творчість високу оцінюють люди, які є для тебе взірцями в літературі, то розумієш, що теж рухаєшся в правильному літературному напрямку.

Як вибираєш  теми для своїх літературних творів? Як змінилися теми з початком російсько-української війни?

Тематика моїх літературних творів дуже різноманітна: від психологічних новел до історичних оповідань. Але з початком війни я, напевно, більше звернулася до історичної тематики. Наприклад, у мене одне з останніх оповідань «Подорожні» побудоване у двох часових вимірах – 1940 та 2022 роках. У 1940 та 1946 році моя бабця пережила два примусові виселення з прикордонного села Дидьова, розповідала, яка це була трагедія для українців. Це виселення нагадувало воєнну операцію: роз’єднували родини, палили хати й церкви, люди по дорозі з розуму сходили, вчиняли самогубства… А другий часовий вимір – 2022 рік: смерть дитини від рук російських окупантів на евакуаційній «дорозі життя». На цих дорогах життя, смерті, переселення, яких так багато в українській історії, залишилися навічно «подорожні» ‒ душі мертвих, живих і ненароджених українців. На жаль, російсько-українська війна теж розлучила сотні тисяч родин, осиротіли тисячі дітей. Хочу, щоб мої читачі після прочитання цих оповідань ще раз подосліджували історію свого роду, історію України. І зрозуміли, що це війна на винищення української нації - тисячолітня війна.

Як можеш  описати свій творчий процес при написанні літературних творів? Чи маєш якісь місця натхнення? Чи вмієш домовитись зі своєю музою?

Часто письменники кажуть, що для творчості їм треба багато вражень від світу, багато контактів з іншими людьми, подорожей. Мені цього не потрібно, моя творчість народжується з мого внутрішнього світу. Мої творчі ідеї беруть часто початок з моїх родинних історій у контексті історії мого народу, тому багато оповідань на історичні теми, з моїх внутрішніх конфліктів та переживань, а часом з якогось яскравого образу чи мимоволі підслуханої розмови на вулиці. Моє «письменницьке я» формувала бабця Стефанія. Вона викладала українську мову та літературу. У неї завжди було багато життєвих історій, які розповідала, використовуючи яскраві образи. І мене цього навчила. Тож часто моє письмо називають «бароковим», бо теж люблю проводити свого читача, провіденційного співрозмовника, через густе плетиво своїх метафор, контектів, авторських інтенцій. Ці принципи актуальні як для моєї поезії, так і для прози.

Моє місце натхнення – це книгарня. Після лекцій в університеті завжди заходжу в книгарню, хоча розумію, що за минулу добу багато нової літератури там не з’явилося, але я мушу щоразу відчути текстуру обкладинки, запах книги, особливий дух книгосховища і помріяти, де будуть розташовані мої майбутні книги. А влітку – це рідні Карпати, де можна посидіти у густій траві, помилуватися заходом сонця, відчути серпанок нічної прохолоди… і написати нову поезію.

А от «домовитися з музою», як ти влучно сказала Миросю, важко, бо часом є гарна творча ідея, яка ніяк не хоче воплотитися у живий твір. Порівнюю її з дитячою душею, яка шукає «своїх батьків». Коли розумію, що «творчі потуги» тривають надто довго, а цікавий задум так і залишається для мене в зародку, відпускаю його на пошуки «свого письменника». А ще я не можу працювати з текстом з якогось особистого примусу. Текст для мене жива матерія, тож «щодня писати по 5 сторінок», як радять деякі письменники, це не про мене.

Який літературний конкурс для тебе є особливим і найбільш пам’ятним?

Мабуть, це Міжнародний конкурс мініпрози «Мікроліти: потойбіч Целана», який організовував журнал «Spiegelungen» разом з Інститутом німецької культури та історії Південно-Східної Європи при Мюнхенському університеті імені Людвига-Максиміліана. Коли прочитала про цей конкурс, то дуже зацікавила постать Пауля Целана. Знала, що це австрійський поет та перекладач, єврейського походження, який народився в Чернівцях, знала декілька знаменитих його творів, зокрема «Фугу смерті». Але спершу навіть не думала писати роботу на конкурс, хотіла подосліджувати його творчість для себе. Перемога у цьому конкурсі (з-поміж 201 твору) запам’ятається надовго, окрім грошового призу, організатори зняли про мене фільм, видали німецько-румуно-українську антологію (з творами трьох переможців і лавреатів). А ще мене вразило в цьому конкурсі те, що таблички з нашими творами тепер є в печері в Австрії, у якій також зберігається спадщина людства.

Ще одна вагома для мене державна відзнака – “Премія Івана Франка у галузі інформаційної діяльності” (2019 рік) за єдиний і перший посібник в Україні, присвячений публіцистиці Івана Франка, який ми написали у співавторстві з чоловіком, – Андрієм Яценком.

А ще пишаюся, що минулого року вийшла двомовна антологія “Sunflowers: Ukrainian Poems on War, Resistance, Hope, and Peace” у США, куди увійшла моя поезія про війну в Україні, яка представлена у багатьох країнах світу.

Які виклики і переваги ти відчуваш при поєднанні ролей викладача та письменниці?

Найбільший виклик – це брак часу! Адже мусиш встигати готуватися до лекцій, постійно працювати над оновленням програми, займатися науковою діяльністю. Моя кандидатська дисертація була присвячена публіцистиці Івана Франка», тож доводилося дуже багато працювати в бібліотеці, з архівами, перекладати польськомовних статей. Водночас це навчило мене скрупульозності і в художній творчості. Завжди дуже ретельно вивіряю факти у своїх оповіданнях, зокрема, якщо вони стосуються якихось історичних подій, звертаю увагу на логічну послідовність викладу, навіть на дрібні деталі в художніх описах.

Щодо переваг, то викладання – це безконечний аналіз, пошук нового матеріалу, нових форм і методів. Ця практика суголосна з письменницькими викликами, бо тут ти теж завжди у пошуку нових сюжетів, цікавих образів і жанрів, які пасують тематиці. Тож ці два напрямки не дозволяють заіржавіти крилам моєї як викладацької, так і письменницької Музи.

Завжди відчуваю підтримку від рідного Університету, який вітає мене у своїх медіа з усіма літературними перемогами, приємно отримувати вітальні листи і словесні подяки від ректора. Тішить, коли моїм успіхам радіють мої теперішні і колишні студенти.

Як викладач журналістики, як ти стимулюєш у студентів інтерес до творчості та розвиток літературних навичок?

Завжди намагаюся підтримати своїх творчих студентів. Кожен письменник-початківець потребує свого ментора, який допоможе зробити перші кроки. Критично пропрацює зі студентами їхні перші письменницькі проби, підкаже, як їх можна покращити, обов’язково додасть впевненості.  Дуже боюся зранити молодий талант необережним словом. Адже маю свій власний гіркий досвід. Коли я вчилася на першому курсі, у мене був викладач-поет, я йому принесла свої вірші, а до того вже була лауреаткою обласних конкурсів. Але молодій людині треба завжди підтвердження, що ти маєш майбутнє у своїй творчості. Він гостро покритикував мої вірші. Я тоді не подумала, що він пише верлібри, а в мене класична рима. Повірила у його слова і довго нічого не писала. Але якщо в тобі живе Слово, ти мусиш його вимовити для світу. Завжди кажу своїм студентам: творчість вашу хтось буде любити, а хтось відверто знецінювати, але Ви мусити писати найперше для себе, а не на догоду комусь, не орієнтуватися на весь світ, бо світ буде реагувати по-різному, а шукати свого читача. Крім особистого менторства, намагаюся проводити літературні заходи для ширшого студентського кола. У цьому семестрі плануємо провести загальноуніверситетський конкурс малої прози. Проводили вже загальноуніверситетський конкурс есеїв та подкастів до Дня Героїв.

Залюбки беру участь у літературних воркшопах, які організовують самі студенти. Наприклад, Літературне товариство Львівського національного університету імені Івана Франка нещодавно запрошувало мене і мого чоловіка провести літературний воркшоп «Лабіринтами письменництва: від задуму до перемоги» для студентів усіх факультетів нашого вишу.

Для мене дуже важливо, коли хтось з моєю допомогою робить перші кроки в літературі, і я дуже щаслива, коли згодом бачу надруковані збірки, відзнаки і перемоги у конкурсах моїх теперішніх чи колишніх студентів. Це і є моя найвища нагорода!  

Як ти вважаєш, журналістика може впливати на літературу  та збагачувати літературну творчість, адже чимало журналістів згодом стають письменниками.

Для мене література і журналістика нерозривно пов’язані, адже у моєму світовідчутті вони завжди поруч. Ми говорили про історичну тематику моїх літературних творів, тож якби я не мала певних журналістських навиків збору інформації, то, очевидно, у моїх оповіданнях було б багато фактологічних неточностей.  До того ж якісна література – це вміння весь час підтримувати зв'язок, прясти ниточку розмови, від комунікатора до реципієнта, а який інший фах, ніж журналістика, так досконало цьому навчає. Мабуть, тому серед відомих письменників, є багато тих, хто спершу опанував журналістський фах. Багато письменників серед випускників нашого факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Але не всі журналісти можуть бути письменниками.

Варто розуміти, що журналістика – це професія, письменництво – це стан душі. Азам журналістики навчити можна, а талант письменника  – це дарунок від Бога.

Як ти бачиш зв’язок  майбутнього  журналістики та літератури, особливо у контексті сучасних технологій та соціокультурних змін?

На мою думку, у майбутньому література та журналістика ще більше переплітатимуться. І ці зміни будуть помітні як в світовому, так і у всеукраїнському контексті. Після нашої перемоги з’явиться попит на документальні романи, мемуаристику, як це було наприкінці 90-х – початку 2000-х років, на зорі нашої незалежності, адже читачі у світі знову зацікавляться Україною і сприйматимуть її в зовсім іншому контексті, а не як пострадянську республіку. Ростиме попит на нон-фікшн літературу, бо мусить бути зафіксоване документальне свідчення непростого періоду для українців, російсько-української війни. А ці напрямки вимагатимуть журналістських навиків: особливої роботи з джерелами інформації, детального і правдивого опису подій, міцної фактологічної основи, включеного спостреження, ретельного дослідження аудиторії. Але водночас вони потребуватимуть особливої, письменницької, форми нарації. До речі, такі  книги у нас вже з’являються, наприклад, книги О. Грицюк «Чернігів-2022. Війна цивільними очима», О. Михеда «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення», які дуже важливі для українського суспільства, бо дозволяють колективно відрефлексувати біль втрат. Літературної журналістики українці потребували ще сотню років тому, у період національно-визвольних змагань. Український публіцист і політичний діяч Осип Назарук видав книгу «Як писати мемуари. Пояснення і практичні вказівки» (1921 рік), у якій навчав синтезувати фактологію з «живим письмом». Щодо розвитку сучасних технологій… Якщо маєш на увазі стрімкий розвиток штучного інтелекту, то очевидно, що для літературної журналістики ШІ не становитиме великої загрози. Адже не зможе документально точно відтворити локальні події у певному місці і в певний час, пропустивши їх крізь метафорику душі окремої особистості.

Що найбільше  подобається в навчанні молодого покоління журналістів?

На факультеті журналістики я викладаю предмет «Історія української журналістики». Дуже хочу, щоб мої студенти розуміли, яку важливу роль сьогодні, у час війни, для формування їхнього світогляду має цей курс, який міцний підмурівок для нашої національної ідентичності творить публіцистика минулих століть. Саме тому намагаюся донести нашій майбутній еліті, що історичні дисципліни, тобто їхнє наповнення, це навіть не морозильник пам’яті, як писав У. Еко про архіви та бібліотеки, а мислиннєвий вулкан, який прокидається у такт із суспільними процесами. Ми часто звинувачуємо іноземних журналістів, що вони не розуміють контексту подій російсько-української війни, але проблема в тому, що інколи і українські журналісти не мають отих базових знань з історії України, історії української журналістики, якими можуть вільно оперувати при написанні матеріалів. Я, як викладач, дуже тішуся, коли в моїх студентів ці знання є, коли бачу їхній якісний медіапродукт, який популяризує наш історично-культурний та історично-журналістський розвиток в Україні та світі. Адже сьогодні російські ракети, як і російська пропаганда,  спрямовані не лише на знищення нашого народу, а й національної пам’яті. Знання історії, знакових постатей нашого минулого – це найкраща протиотрута проти російської дезінформації, маніпуляцій, перекручених фактів і водночас – це найкращий інструмент для формування реноме України на світовій арені.

Які б поради ти могла б дати  молодим письменникам і майбутнім журналістам, які прагнуть розвивати свій письменницький талант, виробляти авторський  стиль та глибше вникати у світ слова?

Завжди кажу своїм студентам, майбутнім журналістам і письменникам-початківцям: «Багато читайте! Як українських письменників, так і закордонних! Читайте класику, читайте сучасну літературу, бо лиш так Ви знайдете свою, ще не заповнену нішу, у поезії чи прозі. Читайте українських письменників, ведіть творчий цитатник, де зможете записати цікаві думки, образи, порівняння, не бійтеся заглядати у словники, бо наша мова неймовірно багата. Лиш так ви зможете вигострити своє слово і водночас знайти для нього найкращу метафоричну одежину – виробити неповторний письменницький стиль!

Беріть участь у літературних конкурсах, бо там ви зможете поспілкуватися з тими, хто теж робить перші кроки в літературі, зрозуміти, на якій сходинці своїх письменницьких можливостей Ви тепер знаходитеся, почути відгуки про твори. Хоча одразу варто вчитися, як сказала мені одна українська письменниця, розрізняти критику і критиканство. Бо справжня критика – це щире бажання покращити ваш твір, а критиканство може витяти вашу творчість ще на корені..

Але найголовніше – це Ваша залюбленість у Слово! Якшо Ви відчуваєте, що Ваше Слово, як казав Іван Франко, «много важить», що воно зможе вплинути на  світогляд хоча б однієї людини у світі, то вже задля цього варто писати!».

Галино, сердечно дякую за розмову.

Інтерв’ю провела Миросава Рудик.

До вашої уваги кілька актуальних поезій Галини Яценко:

 

СВЯТОВЕЧІРНЄ...

Волхви припізнили з дарами, простоюють на блокпостах,
Марія шукає ясла в підвалах і укриттях...
А Йосиф у камуфляжі оплакує пастушків,
Що стада пасуть небесні... після важких боїв!
І ангельські солоспіви вплелися у звуки тривог!
Десь стелять обрус святковий, десь гнотик окопних свічок...
Кутя не летить до стелі, озиму скроплює кров...
У муках, в жорстоку зиму, народжується... Любов!

Жінко…

Жінко, з каменю тесана,
Лотова жоно правічна!
Чи ж не твоїми веснами
Осінь торгує щорічно?!
Чи ж не твоїми руками
Жар загрібає з дерев?
Чи ж не твоїми ногами
По лабіринтах Мінерв?!
Чи ж не твоїми вустами
Каштани з попелу теплого...
Мчить у листопад ридвани
Серця твого завмерлого...
Чи ж не твоїми косами
Вітер ловить у сіті
Ночами безголосими
В голому верховітті?!..

Переможемо

На срібних каяках до своєї землі...
По морю крові...
На срібних каяках в смертоносній імлі...
Лиш свідки зорі!
На срібних каяках Дир і Аскольд,
Й Андрій Первозванний.
«Он гори оті, що на них благодать
Господня стане!»
...Латунять зброю Аскольд і Дир
На валах міста!
Бинтує рани Святий Андрій
І місить тісто!

"W PRZYSZŁOŚCI LITERATURA I DZIENNIKARSTWO BĘDĄ SPLATAĆ SIĘ JESZCZE BARDZIEJ" - przekonuje Halina Jacenko

Dziś rozmawiamy o literaturze i dziennikarstwie, inspiracji i procesie twórczym, kształtowaniu literackiego "Ja" z docentem Katedry Prasy Ukraińskiej  Narodowego Uniwersytetu im. Iwana Franki we Lwowie, poetką, laureatką prestiżowych konkursów literackich - Haliną Jacenko.

Mirosława Rudyk: Przede wszystkim chciałabym zapytać, Halino, o twoje źródło inspiracji, ponieważ jest tyle konkursów i zwycięstw, różnorodnych nagród. Skąd czerpiesz siłę do tak wszechstronnej działalności twórczej?

Halina Jacenko: Inspiracja zawsze rodzi się z bólu. I każde moje dzieło to skupienie bólu mojej ziemi, mojej rodziny, mojego własnego. I nie chodzi tylko o moją prozę czy poezję, ale nawet o bajki dla dzieci... Teraz przygotowują do druku zbiorowe wydanie bajkopisarzy Ukrainy „Dobrokraj”, a moja bajka, która się tam znalazła, również narodziła się z bólu mego serca za dziećmi, których dzieciństwo mijają w schronach pod niekończącymi się dźwiękami alarmów lotniczych. Chciałoby się, aby bajkowa kolekcja pomogła tym dzieciom choć trochę rozwiać swoje lęki między kolorowymi ilustracjami a bajkowymi wierszami, uwierzyć, że dobro zawsze zwycięża, że przed nimi czeka szczęśliwe życie w ojczystej Ukrainie. Chociaż moją poezję często opisują jako jasną, pełną miłości do życia, to nawet życiowo potwierdzone wiersze, na pozór, są moją ekspiacją tego, co zostało przeżytego. Uważam, że ten, kto nie przeżył jakiejś wewnętrznej tragedii, nie ma prawa przemawiać do ludzkich dusz za pomocą słowa. Jeśli nie jest dostrojony wewnętrznym kamertonem pisarza, to ani wiek, ani zasługi nie dadzą zgody na fałszywe brzmienie utworu. Bardzo kocham polską poetkę, noblistkę, Wisławę Szymborską, przede wszystkim za jej uczciwość wobec czytelnika. Przeczytajcie jej poezję! Jak bogata semantyka bólu!

Siłę do pisania nowych utworów dają mi moi czytelnicy, ich opinie, wdzięczność i, oczywiście, literackie zwycięstwa, bo jeśli twoje dzieło jest wysoko oceniane przez ludzi, którzy są dla ciebie wzorcami w literaturze, to rozumiesz, że poruszasz się we właściwym kierunku literackim.

Jak wybierasz tematy do swoich literackich dzieł? Jak zmieniły się tematy od początku wojny rosyjsko-ukraińskiej?

Tematyka moich literackich dzieł jest bardzo zróżnicowana: od psychologicznych nowel po opowiadania historyczne. Ale od początku wojny, prawdopodobnie skierowałam się bardziej ku tematyce historycznej. Na przykład jedno z moich ostatnich opowiadań, „Podróże”, zostało zbudowane na dwóch wymiarach czasowych - w latach 1940 i 2022. W 1940 i 1946 roku moja babcia przeżyła dwa przymusowe wysielenia z przygranicznej wsi i opowiadała, jaką to tragedią było dla Ukraińców. To wysiedlenie przypominało operację wojenną: rozdzielano rodziny, palono domy i cerkwie, ludzie tracili zmysły, popełniali samobójstwa... A drugi wymiar czasowy - rok 2022: śmierć dziecka z rąk rosyjskich okupantów na „drodze życia” ewakuacyjnej. Na tych drogach życia, śmierci, przesiedleń, których w historii Ukrainy jest tyle, zostali na zawsze „podróżni” - dusze zmarłych, żywych i nienarodzonych Ukraińców.  Niestety rosyjsko-ukraińska wojna również rozłączyła setki tysięcy rodzin, osierocona została tysiące dzieci. Chcę, aby moi czytelnicy po przeczytaniu tych opowiadań ponownie zgłębili historię swojego rodu, historię Ukrainy. I zrozumieli, że to wojna na zniszczenie ukraińskiej narodowości - tysiącletnia wojna.

Jak opisałabyś swój proces twórczy podczas pisania literackich dzieł? Czy masz jakieś źródła inspiracji? Czy potrafisz porozumieć się ze swoją muzą?

Często pisarze mówią, że do tworzenia potrzebują wielu wrażeń ze świata, kontaktów z innymi ludźmi, podróży. Ja nie potrzebuję tego wszystkiego, moja twórczość rodzi się z mojego wnętrza. Moje pomysły twórcze często biorą swój początek z historii mojej rodziny w kontekście historii mojego narodu, więc wiele opowiadań dotyczy tematyki historycznej, moich wewnętrznych konfliktów i przeżyć, a czasem jakiegoś wyrazistego obrazu czy przypadkowo podsłuchanej rozmowy na ulicy. Moje „ja pisarskie”  formowała babcia Stefania, która nauczyła mnie używać jaskrawych obrazów, opowiadając wiele życiowych historii. Dlatego moje pisanie często nazywane jest „barokowym”, ponieważ lubię prowadzić czytelnika, współrozmówcę losowego, przez gęstą sieć swoich metafor, kontekstów i intencji autorskich. Te zasady mają zastosowanie zarówno do mojej poezji, jak i prozy.

Moim miejscem inspiracji jest księgarnia. Po wykładach na uniwersytecie zawsze zaglądam do księgarni, choć rozumiem, że w ciągu ostatniej doby nie pojawiło się tam wiele nowej literatury, ale muszę za każdym razem poczuć fakturę okładki, zapach książki, specyficzny zapach biblioteki i pomarzyć, gdzie będą ulokowane moje przyszłe książki. A latem to rodzinne Karpaty, gdzie można usiąść w gęstej trawie, podziwiać zachód słońca, poczuć cień nocnej chłodności... i napisać nową poezję.

Co do „porozumienia z muzą”, to trudne, bo czasem jest świetny twórczy pomysł, który nie chce zamienić się w żywe dzieło. Porównuję go do duszy dziecka, które szuka swoich rodziców. Kiedy zdaję sobie sprawę, że „twórcze wysiłki” trwają zbyt długo, a ten ciekawy zamysł pozostaje dla mnie w zarodku, puszcza go na poszukiwanie swojego pisarza. A jeszcze nie potrafię pracować nad tekstem z jakiegoś osobistego przymusu. Tekst dla mnie to żywa materia, więc pisanie codziennie po 5 stron, jak radzą niektórzy pisarze, to nie dla mnie.

Jaki konkurs literacki jest dla Ciebie wyjątkowy i który wspomnasz najlepiej?

Chyba Międzynarodowy Konkurs Miniatury Literackiej „Mikrolity: za kurtyną Czelana”, organizowany przez czasopismo „Spiegelungen” we współpracy z Instytutem Kultury i Historii Niemieckiej Europy Południowo-Wschodniej na Uniwersytecie Ludwika i Maksymiliana w Monachium. Gdy dowiedziałam się o tym konkursie, zainteresowała mnie postać Paula Celana. Wiedziałam, że to austriacki poeta i tłumacz, pochodzenia żydowskiego, urodzony w Czernowcach, znałam kilka jego znanych dzieł, w tym „Fugę śmierci”. Ale początkowo nawet nie myślałam o napisaniu pracy na konkurs, chciałam badać jego twórczość dla siebie. Zwycięstwo w tym konkursie (spośród 201 prac) pozostanie w pamięci na długo, poza nagrodą pieniężną, organizatorzy nakręcili o mnie film, wydali niemiecko-rumuńsko-ukraińską antologię (z utworami trzech zwycięzców i laureatów). Również poruszyło mnie w tym konkursie to, że tabliczki z naszymi pracami znajdują się teraz w jaskini w Austrii, w której przechowywane jest dziedzictwo ludzkości.

Innym ważnym dla mnie wyróżnieniem jest "Nagroda im. Iwana Franki w dziedzinie działalności informacyjnej" (2019 rok) za jedyną i pierwszą w Ukrainie publikację publicystyczną o Iwanie Franku, którą napisaliśmy wspólnie z mężem, Andrzejem Jacenko. Jestem również dumna z tego, że w zeszłym roku ukazała się dwujęzyczna antologia „Sunflowers: Ukrainian Poems on War, Resistance, Hope, and Peace” w USA, gdzie znalazła się moja poezja o wojnie na Ukrainie, prezentowana w wielu krajach świata.

Jakie wyzwania i korzyści dostrzegasz w połączeniu roli nauczyciela i pisarki?

Największym wyzwaniem jest brak czasu! Trzeba bowiem zdążyć przygotować się do wykładów, zajmować się działalnością naukową. Moja praca doktorska dotyczyła publicystyki Iwana Franki, więc musiałam bardzo dużo pracować w bibliotece, korzystać z archiwów, tłumaczyć artykuły z języka polskiego. Jednocześnie to nauczyło mnie skrupulatności, co przekładam również na obszar mojej twórczości literackiej. Zawsze bardzo dokładnie sprawdzam fakty w moich opowiadaniach, zwłaszcza jeśli dotyczą jakichś historycznych wydarzeń, zwracam uwagę na logiczną konsekwencję przedstawiania, nawet na drobne szczegóły w opisach artystycznych.

Jeśli chodzi o korzyści, to nauczanie to nieustanny proces analizy, poszukiwania nowego materiału, nowych form i metod. Ta praktyka współgra z wyzwaniami związanymi z pisarstwem, ponieważ zawsze jesteś w poszukiwaniu nowych fabuł, interesujących postaci i gatunków, które pasują do tematyki. Zawsze odczuwam wsparcie od mojej uczelni, która witają mnie w swoich mediach z wszelkimi literackimi sukcesami. Miło jest otrzymywać powitalne listy i słowne podziękowania od Rektora. Cieszy mnie, gdy moim sukcesom cieszą się zarówno moi studenci.

Jako nauczyciel dziennikarstwa, jak stymulujesz zainteresowanie studentów twórczością oraz rozwijanie umiejętności literackich?

Zawsze staram się wspierać moich kreatywnych studentów. Każdy początkujący pisarz potrzebuje swojego mentorа, który pomoże mu stawiać pierwsze kroki. Krytycznie analizuję pierwsze literackie próby moich studentów, podpowiadam, jak można je poprawić, zawsze dodaję pewności siebie. Bardzo boję się zranienia młodego talentu nieostrożnym słowem. Ponieważ mam swoje własne gorzkie doświadczenia. Kiedy byłam na pierwszym roku na studiach w Uniwersytecie Lwowskim, miałam wykładowcę poetę, przyniosłam mu swoje wiersze, wcześniej byłam już laureatką regionalnych konkursów. Ale młoda osoba zawsze potrzebuje potwierdzenia, że ma przyszłość w swojej twórczości. On bardzo krytycznie ocenił moje wiersze. Wtedy nie pomyślałam, że on pisze wiersze wolne, a ja miałam klasyczne rymowane. Wierzyłam w jego słowa i długo nic nie pisałam. Ale jeśli w tobie żyje Słowo, musisz je wypowiedzieć światu. Zawsze mówię swoim studentom: ktoś polubi wasze dzieła, a ktoś je otwarcie zdeprecjonuje, ale Wy musicie pisać przede wszystkim dla siebie, a nie dla wszystkich, nie kierować się całym światem, bo świat będzie reagował różnie, trzeba szukać swojego czytelnika. Oprócz indywidualnego mentorstwa, staram się organizować literackie wydarzenia dla szerszego kręgu studentów. W tym semestrze planujemy zorganizować uniwersytecki konkurs małej prozy. Wcześniej zorganizowaliśmy uniwersytecki konkurs esejów i podcastów z okazji Dnia Bohaterów.

Chętnie uczestniczę w warsztatach literackich, które organizują sami studenci. Na przykład, Towarzystwo Literackie Uniwersytetu Narodowego imienia Iwana Franki we Lwowie niedawno zaprosiło mnie i mojego męża do przeprowadzenia warsztatów literackich „Labiryntami pisarstwa: od pomysłu do zwycięstwa” dla studentów wszystkich wydziałów naszej uczelni. Dla mnie bardzo ważne jest, gdy ktoś dzięki mojej pomocy stawia pierwsze kroki w literaturze, i jestem bardzo szczęśliwa, gdy później widzę opublikowane zbiory, odznaczenia i zwycięstwa w konkursach moich obecnych lub byłych studentów. To jest moja najwyższa nagroda!

Czy dziennikarstwo może wpływać na literaturę i wzbogacać twórczość literacką, zwłaszcza że wielu dziennikarzy później staje się pisarzami?

Dla mnie literatura i dziennikarstwo są nierozerwalnie ze sobą związane, ponieważ w moim sposobie postrzegania świata zawsze są obok siebie. Rozmawialiśmy o historycznej tematyce moich literackich dzieł, więc gdybym nie miała pewnych umiejętności dziennikarskich w zakresie zbierania informacji, w moich opowiadaniach z pewnością pojawiłoby się wiele faktograficznych nieścisłości. Rozumiem, że to nie literatura faktu, ale mimo wszystko nie chciałabym wprowadzać czytelnika w błąd. Poza tym wysokiej jakości literatura to umiejętność utrzymywania ciągłego dialogu, snucia rozmowy, od komunikatora do odbiorcy, a jakie inne zajęcie niż dziennikarstwo doskonale tego uczy. Prawdopodobnie dlatego wśród znanych pisarzy jest wielu tych, którzy wcześniej opanowali rzemiosło dziennikarskie. Wielu pisarzy pochodzi z absolwentów naszego wydziału dziennikarstwa Uniwersytetu Narodowego imienia Iwana Franki we Lwowie. Ale nie wszyscy dziennikarze muszą być pisarzami. Należy zrozumieć, że dziennikarstwo to zawód, a pisanie to stan duszy. Zawódu dziennikarskiego można się nauczyć, a talent pisarza to dar od Boga.

Jak widzisz związek między przyszłością dziennikarstwa a literaturą, zwłaszcza w kontekście współczesnych technologii i zmian społeczno-kulturowych?

Moim zdaniem w przyszłości literatura i dziennikarstwo będą jeszcze bardziej się przeplatać. Zmiany te będą widoczne zarówno w kontekście światowym, jak i na poziomie krajowym. Po naszym zwycięstwie w wojnie pojawi się popyt na powieści dokumentalne, memuary, podobnie jak to miało miejsce pod koniec lat 90-tych i na początku lat 2000, gdy świat zainteresował się ponownie Ukrainą i postrzegał ją w zupełnie nowym kontekście, nie jako republikę radziecką. Wzrośnie również zapotrzebowanie na literaturę faktu, ponieważ konieczne będzie uwiecznienie dokumentalnego świadectwa trudnego okresu wojny rosyjsko-ukraińskiej dla Ukraińców. A te kierunki będą wymagały umiejętności dziennikarskich: szczególnej pracy z źródłami informacji, dokładnego i prawdziwego opisu wydarzeń, mocnej podstawy faktograficznej, włączonego spojrzenia, dokładnego badania odbiorcy. Ale jednocześnie będą one wymagały specyficznej, literackiej formy narracji. Prawdę mówiąc, takie książki już się u nas pojawiają, na przykład „Czernihów-2022. Wojna oczami cywili” O. Gryciuka, „Kryptonim dla Hioba. Kroniki inwazji” O. Mychedy, które są bardzo ważne dla ukraińskiego społeczeństwa, ponieważ pozwalają zbiorowo zrefleksować ból utrat. Ukraińcom już sto lat temu brakowało literackiego dziennikarstwa w okresie walk o niepodległość. Ukraiński publicysta i polityk Osyp Nazaruk wydał książkę „Jak pisać wspomnienia. Wyjaśnienia i praktyczne wskazówki” (1921 rok), w których nauczał syntezy faktologii z „żywym pismem”. Co do rozwoju współczesnych technologii... Jeśli masz na myśli szybki rozwój sztucznej inteligencji, to oczywiste, że dla literackiego dziennikarstwa SI nie stanowiłby dużego zagrożenia. Ponieważ nie byłaby w stanie dokładnie odtworzyć lokalnych wydarzeń w określonym miejscu i czasie, pomijając je przez metaforykę duszy konkretnej osoby.

Co najbardziej podoba Ci się w nauczaniu młodego pokolenia dziennikarzy?

Na Wydziale Dziennikarstwa we Lwowie prowadzę przedmiot "Historia ukraińskiego dziennikarstwa". Bardzo chciałabym, aby moi studenci rozumieli, jaką istotną rolę ten kurs odgrywa dzisiaj, w czasie wojny, w kształtowaniu ich światopoglądu, jak solidna podstawa dla naszej narodowej tożsamości jest tworzona przez publicystykę minionych wieków. Dlatego staram się przekazać naszej przyszłej elicie, że przedmioty historyczne, czyli ich treść, to nie tylko zamrażacz pamięci, jak pisał U. Eco o archiwach i bibliotekach, ale myślowy wulkan, który budzi się w rytmie społecznych procesów. Często obwiniamy zagranicznych dziennikarzy, że nie rozumieją kontekstu wydarzeń w rosyjsko-ukraińskiej wojnie, ale problem polega na tym, że czasami nawet ukraińscy dziennikarze nie posiadają tych podstawowych informacji z historii Ukrainy, historii ukraińskiego dziennikarstwa, którymi mogliby swobodnie posługiwać się pisząc materiały. Jako nauczyciel bardzo się cieszę, gdy moi studenci posiadają te informacje, gdy widzę ich wysokiej jakości produkt medialny, który propaguje nasz historyczno-kulturowy i historyczno-dziennikarski rozwój na Ukrainie i na świecie. Ponieważ dzisiaj rosyjskie rakiety, podobnie jak rosyjska propaganda, są skierowane nie tylko przeciwko naszemu narodowi, ale także przeciwko naszej narodowej pamięci. Znajomość historii, symbolicznych postaci naszej przeszłości - to najlepszy antydotum na rosyjską dezinformację, manipulacje, przekręcone fakty, a jednocześnie najlepsze narzędzie do budowania renomy Ukrainy na światowej arenie.

Jakie rady mogłabyś dać młodym pisarzom i przyszłym dziennikarzom, którzy aspirują do rozwijania swojego talentu literackiego, kształtowania autorskiego stylu i głębszego zanurzenia się w świat słowa?

Zawsze mówię moim studentom, przyszłym dziennikarzom i początkującym pisarzom: „Czytajcie dużo! Zarówno ukraińskich, jak i zagranicznych pisarzy! Czytajcie klasykę, czytajcie współczesną literaturę, bo tylko w ten sposób znajdziecie swoją jeszcze niezapełnioną niszę w poezji czy prozie. Czytajcie ukraińskich pisarzy, prowadźcie notatnik z cytatami, gdzie możecie zapisywać interesujące myśli, obrazy, porównania, nie bójcie się zaglądać do słowników, bo nasz język jest niewiarygodnie bogaty. Tylko w ten sposób będziecie w stanie naostrzyć swoje słowo i jednocześnie znaleźć dla niego najlepszą metaforyczną oprawę - wypracować niepowtarzalny styl pisarski!
Bierzcie udział w konkursach literackich, bo tam będziecie mogli porozmawiać z tymi, którzy też stawiają pierwsze kroki w literaturze, zrozumieć, na którym stopniu swoich pisarskich możliwości jesteście teraz, usłyszeć opinie na temat swoich utworów. Choć od razu warto nauczyć się, jak powiedziała mi pewna ukraińska pisarka, rozróżniać krytykę od krytykanctwa, bo prawdziwa krytyka to szczera chęć poprawy waszego dzieła, a krytykanctwo może zniszczyć wasze twórcze możliwości na korzeniu. Ale najważniejsze to wasza miłość do Słowa! Jeśli czujecie, że wasze Słowo, jak mówił Ivan Franko, „wiele znaczy”, że potrafi wpłynąć na światopogląd przynajmniej jednej osoby na świecie, to już dla tego warto pisać!”.


Wywiad przeprowadziła Mirosława Rudyk

Przedstawiamy Państwa uwadzę aktualne wiersze Haliny Jacenko:

Wigilijne...
Mędrcy przynieśli dary, stojąc przy blokadach,
Maria szuka żłóbka w piwnicach i schronieniach...
A Józef w kamuflażu opłakuje pasterzy,
Co stada pasą niebieskie... po ciężkich bitwach!
I śpiewy anielskie wplątują się w dźwięki alarmów!
Gdzieś rozpościera się obrus świąteczny, gdzieś gnotek świec z okopów...
Kutia nie wzbija się pod sufit, kropie ozimę krew...
W cierpieniu, w okrutnej zimie, rodzi się... Miłość!

Żono
Kobieto, wykuta ze skały,
Lotowa żono wieczna!
Czy to nie twoją wiosną
Jesień handluje co roku?!
Czy to nie twoimi rękami
Ogień wydobywa z drzew?
Czy to nie twoimi stopami
Po labiryntach Minerwy?!
Czy to nie twoimi ustami
Kasztany z ciepłego popiołu...
W listopadzie rydwany pędzą
Twojego zamarłego serca...
Czy to nie twoimi włosami
Wiatr chwyta w sieci
Bezgłosnymi nocami
Na gołyсh wierzchołkach  drzew?!

Zwyciężymy
Na srebrnych kajakach do naszej ziemi...
Przez morze krwi...
Na srebrnych kajakach w zabójczej mgle...
Tylko świadkowie gwiazd!
Na srebrnych kajakach Dyr i Askold,
I Andrzej Pierwszy Powołany.
„Oto góry tam, na których łaska
Pańska stąpi!”
…Pokrywają broń mosiądzem Askold i Dyr
Na wałach miasta!
Bandażuje rany Święty Andrzej
I zagniata ciasto!



NiUS Radio

Centrum Edukacji Medialnej i Interaktywności
Uniwersytet Szczeciński
ul. Cukrowa 12, 71-004 Szczecin
tel.: 91 444 34 71
e-mail: Ten adres pocztowy jest chroniony przed spamowaniem. Aby go zobaczyć, konieczne jest włączenie w przeglądarce obsługi JavaScript.
e-mail: Ten adres pocztowy jest chroniony przed spamowaniem. Aby go zobaczyć, konieczne jest włączenie w przeglądarce obsługi JavaScript.


© NiUS Radio Uniwersytet Szczeciński wszystkie prawa zastrzeżone. 

Do góry