Słowo jako narzędzie prawdy przekształciło się w narzędzie oszustwa. Musimy walczyć o przywrócenie mu autorytetu!

Слово зі знаряддя правди перетворилось у знаряддя обману. Маємо боротись за повернення його авторитету!

Розмова про духовний вимір журналістики з кандидатом наук з соціальних комунікацій, доценткою кафедри журналістики і нових медіа Київського столичного університету імені Бориса Грінченка Світланою Іванівною Петренко, яка в одній особі поєднує і науковицю і журналістку з колосальним досвідом.

- Світлано Іванівно, розкажіть, будь ласка, про свій багатий професійний досвід.

- Дійсно, коли нині я оглядаюся на пройдений життєвий шлях і отриманий професійний досвід, то, передусім, велику вдячність складаю Богові. Зізнаюся, ніколи не ставила амбітних цілей і не прагнула кар’єрних висот, а Його рука вела мене і піднімала на ті сходинки, де було багато відповідальної праці, осмислення реальності, того, що відбувається навколо, де потрібно було мати чітку позицію, її відстоювати, не співати, як кажуть, з чужого голосу, а шукати і нести правду в суспільство. Іноді було лячно, але, переборюючи, завжди йшла вперед.  

Моє входження у професію журналіста розпочалося з 17 років, з районної газети, куди після закінчення школи, несподівано для мене самої, запросили працювати коректором, а через місяць працювала вже і кореспондентом одночасно. Отримала чудовий досвід. Потім був Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка, факультет журналістики, після закінчення якого пройшла всі сходинки газетярської справи на Сумщині, з власної ініціативи випускала щомісячний додаток до обласної газети, в якій працювала. Згодом стала власним кореспондентом Українського телебачення (УТ-1) в Сумській області єдиної на той час державної телерадіокомпанії України. Як виявилося, була першою жінкою серед власних кореспондентів УТ і УР (Українського радіо). Була  співзасновником і головним редактором тижневика «Аргументи і факти».

Це були непрості 90-ті роки минулого вже століття. Україна вибудовувала свою державність, окреслювала кордони. Економічна та соціальна криза. Руйнування тоталітарного мислення. Ментальна перебудова. Час глибокого аналізу й осмислення карколомних подій та донесення їх до аудиторії... Для мене особисто це був час «свіжого повітря», бо, починаючи в тоталітарній системі, я відчувала, що «задихаюся» від спотвореної ідеологією реальності, так званого соцреалізму. І хоч журналістика того часу була «елітарною» професією – «рупором партії» – мені та елітарність аж ніяк не імпонувала, і я відчувала спраглість за правдою, за справжністю.

- До яких висновків і дій спонукали Вас спостереження над суспільним життям і трансформаціями журналістики в Україні?

- Було очевидним, що політизація та комерціалізація засобів масової інформації переважала над місією журналістики, «бутербродний журналізм» давав свої гнилі «плоди», які пропонувалися суспільству, масовій, посттоталітарній (але ще не вільній) свідомості. Правда в журналістиці з тоталітарної «правди» розсипалася на «свої правди» олігархів, політиків, бізнесменів тощо. І ці «правди», на жаль, обслуговували журналісти… На щастя, не всі. Були і є в Україні гідні представники професії, які займали (і займають дотепер) чесну, принципову, позицію, доносять суспільству та відстоюють правду, хто настільки може. Дехто – ціною життя…

Також працювала в Київській державній регіональній телерадіокомпанії. Хоч мала високу посаду, проте вела авторський телепроєкт. Щоб не бути залежною від роботодавців, створила власний продакшн. Тривалий час із командою були виробником телевізійних проєктів для одного з найпопулярніших у ті роки «5 каналу». 10 років як сценарист і режисер реалізовувала свою мрію – цикл документальних фільмів про прості й водночас незвичайні людські долі «Є Любов» на християнському телеканалі «Надія». Важливим є те, що ці фільми через долі звичайних людей розповідали про християнські цінності. А це цінності – засадничі. І саме їх руйнує нинішня реальність. Ми віддаляємося від духовного світу та стрімко занурюємося у віртуальний. І це теж – реальність. Ми природний інтелект заміняємо на штучний. Ми як людство віддаємо себе в руки технологіям, які самі ж створили. А вони – не ідеальні. Ми втрачаємо щось дуже важливе… І передусім – свою людяність, себе як людство, що є Божим творінням, і опускаємося на рівень прагматичних дій, еволюційної та інших людських теорій, перетворюємося в банальне суспільство споживання. Прикро, але людина розумна насправді дееволюціонує до рівня живих істот, які керуються інстинктами й рефлексами. Словами Євгена Сверстюка – «Цивілізація виросла, людина змаліла».

- А як Ви потрапили на викладацьку та наукову ниву?

- Мій досвід як викладача розпочався у 2012 році, коли запросили як фахівця-практика на новостворену кафедру журналістики в одному з вищих навчальних закладів. Тоді я вже розуміла, що настав час віддавати. Йшла зі своєю концепцією правдоцентричної журналістики, що грунтується на засадничих цінностях і стрижнем якої є правда. Й подумати не могла, що наступним кроком буде аспірантура та захист дисертації, але так сталося. У травні 2021 року захистила наукову працю «Правда як соціальнокомунікаційна категорія журналістики» в КНУ імені Тараса Шевченка та здобула ступінь доктора філософії в галузі журналістики (PhD). Під час захисту від одного з опонентів отримала запрошення в колектив кафедри журналістики та нових медіа Київського університету імені Бориса Грінченка, де й дотепер здійснюю викладацьку та наукову діяльність.

А щодо здобуття наукового ступеня, то для мене це насправді не головне. Головне – коли я бачу допитливі, розумні, замислені очі молодих людей, майбутніх журналістів. Особливо тепер, у час воєнного лихоліття. На долю яких випали надзвичайні події не лише локального, українського масштабу, а й глобального, геополітичного виміру. Для них особливо важливо розуміти, що є ПРАВДА. Бо, погодьтеся, увага навіть науковців нині більше зосереджена на вивченні маніпуляцій, фейків та різних видів постправди, аніж на дослідженні сутнісної, не релятивної ПРАВДИ. Відомо: щоб виявити фальшивку, потрібно досконало знати оригінал. А ми вивчаємо все нові й нові фальшивки, що з’являються у комунікаційному просторі і так легко поширюються в медіа…  

- Ваш досвід у науці є досить унікальним, адже Ви прийшли до свого наукового покликання у зрілому віці та з вищою місією. Який ваш науковий і професійний інтерес у сфері журналістики та соціальних комунікацій?

- Скажу відверто, це теж те, що я аж ніяк не планувала у своєму житті. Проте шлях, який довелося пройти в журналістиці протягом більше як трьох десятиліть, спостереження за трансформаціями професії та медіапростору, що відбувалися на моїх очах, в гущі яких доводилося перебувати, здобутий досвід пошуку тієї «лінії правди», на якій журналіст може зберегти честь, гідність і виконати свій професійний обов’язок, місію перед суспільством, – все це спонукало осмислювати, ділитися досвідом, передавати знання, і передусім – про те, що є ПРАВДА і яке її місце та роль у журналістиці. Зважте, йдеться не про «свою правду», не про якесь розмите поняття. Правда – це не лише достовірний факт (як часто вважають), а й моральна і функціональна категорія, що виявляється у мотиві, слові, дії, і лише потім (як наслідок) – у факті. Правда – не тільки те, що є, а й те, що думаємо, з якою метою говоримо, що чинимо. Достовірний факт, який в собі має хоч найменшу сутність зла, не може бути віднесений до категорії правди. Правда в її абсолютних сенсах і сутності завжди спрямована на добро. Суспільне добро – це її найвищий і незмінний критерій. І, що важливо, – правда як категорія має абсолютні ознаки та властивості. Всі її релятивні замінники є псевдоправдою, що тотожно неправді.

Тому, коли йшла в журосвіту, чітко усвідомлювала свій мотив:  бажання доносити майбутнім журналістам правду про Правду. Переконана, що це – стрижнева, найголовніша і найважливіша категорія журналістика. Це – метакатегорія та метацінність журналістики як професії та виду діяльності. Усвідомлення цього майбутніми журналістами – це шлях до правдоцентричної журналістики. Іншими словами – журналістики правди, якої потребує глобальне комунікаційне суспільство. Сьогодні ж ми бачимо багато постправди та маніпуляцій… на жаль.

Тож, продовжуючи досліджувати категорію правди, її вияви, місце та роль у сучасній журналістиці, глобальному медіапросторі, окрему увагу як науковиця звертаю на вивчення цінностей особистості журналіста та місце правди серед них. Журналіст – це гідна, високоморальна, і цим потужна особистість. І так має бути. Тож вважаю формування правдоцентричної особистості журналіста найважливішим і найактуальнішим завданням сучасної журналістської освіти. Ера постправди (саме так американські дослідники визначили ХХІ століття), світ фейків і маніпуляцій, інформаційні і смислові війни, зокрема інформаційно-психологічна агресія Росії проти України, розв’язана за багато років до початку воєнного вторгнення, – це тільки підтверджують.

- Як ви визначаєте роль духовної комунікації в системі соціальних комунікацій і журналістики?

Це дуже важливе питання. Здатність суб’єкта до духовної комунікації є необхідною умовою коректної верифікації, іншими словами – встановлення правди. Йдеться про живий духовний зв'язок з Богом-Творцем як Джерелом Абсолютної Правди (висловлюючись науково – Верховним Комунікантом), бо «незбагненний розум Його». Ця комунікація відбувається через канали духовної взаємодії в людині, якими є сумління й інтуїція, у процесі чого відбувається відкриття Верховним Комунікантом первинної сутності правди, розуміння процесів, що відбуваються, й отримання від Нього мудрості через інспірацію. Певно, кожен з нас переживав моменти, коли отримував якесь особливе натхнення, несподівані думки, а то й рішення, відкриття, в яких не було логічного пояснення, але слідування яким давало чудові результати.

Дослідження виявило, що духовні комунікації є природними та реальними, а також дають підстави розглядати духовнокомунікаційну систему як одну з найважливіших у життєдіяльності людини. І ця система призначена для формування цілісності особистості, забезпечення її гармонійного розвитку та такої ж гармонійної взаємодії зі світом фізичного і духовного. В цілому ця система спрямована на гармонізацію життя людини та людських спільнот. Механізм духовної комунікації – це окрема і досить важлива тема. І передусім – для розуміння її журналістами. Шкода, що у сучасному суспільстві до теми духовної комунікації так мало уваги. Бо ж якщо анатомо-фізіологічні системи людини у наш час є добре дослідженими наукою (хоча навряд чи вичерпно), то системи духовного зв’язку та взаємодії людини з трансцендентним є малодослідженими і з позицій соціальних комунікацій дотепер не вивчалися.

- Які обов'язки ви виконуєте та дисципліни викладаєте на кафедрі журналістики та нових медіа?

- На кафедрі журналістики та нових медіа відповідаю за організацію та проведення всіх видів практики здобувачів вищої освіти як бакалаврського, так і магістерського освітніх рівнів. Оскільки переважна частина мого життя пройшла у реальній журналістиці, то я чітко розумію, наскільки важливим для професійного становлення журналіста є здобуття практичних навичок у реальному медіасередовищі, де навіть дух, атмосфера вчить, надихає, спонукає… Без цієї зануреності в медіавиообництво, відчуття духу професії, теоретичні знання, якими б відмінними вони не були, мають великий шанс залишитися лише теоретичними – багажем, який може виявитися непридатним для використання. А тому і працюю над тим, щоб залучити якомога серйозніші медіа як бази практики для здобувачів (такі як «Укрінформ», АТ «НСТУ», Військове телебачення України «Армія TV», Військове радіо «РадіоFM» тощо). А ще пояснюю моїм юним майбутнім колегам-журналістам, що сама практика має бути не легенькою прогулянкою з хорошим балом у підсумку, а серйозним випробуванням як власного інтелекту, так і характеру. Ще раз зауважу: журналіст має сформуватися як особистість. Щоправда, дехто все-таки шукає якомога легший і простіший шлях, і це є вибір кожної особи. Та й не всі, хто отримує диплом журналіста, стають на стезю професійної журналістики.

Що ж до викладання дисциплін, то цього навчального року за оновленою магістерською програмою читаю ексклюзивний курс «Правда та постправда в журналістиці», аналогів якому поки що в Україні немає. Інший освітньо-професійний курс – «Суспільне мовлення в сучасному медіапросторі» - розроблений мною у колаборації з Суспільним мовником України (АТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України» – «НСТУ»), є унікальним у тому, що практичні заняття на 100% проходять на базі Суспільного мовника із залученням медіафахівців різних рівнів і напрямків. Ось таке поєднання практики з навчальним процесом вже дало перші чудові плоди. Є здобувачі, які після проходження курсу працевлаштовані. Значно зросла мотивованість здобувачів. Подібні дисципліни як підготовка до професії та подальшої професійної освіти також пропонуються також бакалаврам для вільного вибору.

- Чи є у Вас які-небудь особливі методи навчання або підходи до викладання?

- Головною метою для мене є розвиток мислення майбутніх журналістів, щоб уникнути «ментоциду» – «вбивства думки», що, за твердженням професора Й. Лося, «став такою ж загрозою, як ядерна війна…» Задля цього використовую різні методи – і класичні, й новітні, інтерактивні. Але головним є – думати, аналізувати, виходити за межі стереотипного, загальноприйнятого мислення, не боятися мислити нестандартно. У дружньому, доброзичливому спілкуванні (і це – важливо!) вчимося полемізувати, обгрунтовувати та аргументувати власні думки і твердження, формувати та відстоювати позицію, бачити різницю між егоцентричним і правдоцентричним підходом до аналізу й сприйняття будь-якої інформації. І бачити відповідні суспільні наслідки. А прикладами для цього є наше реальне життя.

- Як змінюються категорії правди у час війни? Чому у такі складні моменти правда має лікувальну силу?

- Взагалі, категорія правди є незмінною. Оскільки незмінною є її метафізична природа, сутність і властивості, що визначають її категорійні функції. Правда ж – сутнісна ПРАВДА! – дійсно, має зцілювальну силу. Саме завдяки тому,  що вона вказує на справжність, є твердою основою справжності всіх фізичних і духовних речей: від справжності предметів – до справжності стосунків, взаємин, почуттів, від справжності слова – до справжності чину, дії. Справжність у часи загроз і небезпеки, під час війни, де ворог маскується, і часом в образ «друга», – особливо важлива. І тут потрібна не «своя правда», і не приємна серцю «правда», а – ПРАВДА! Тільки вона рятує. Але її потрібно знати. І журналістам – передусім.

Ми часто чуємо – «гірка правда». Так, правда насправді гірка – для его людини. Але насправді вона очищає, вона звільняє, рятує. І це – основні функції ПРАВДИ. Ще раз наголошу: категорія правди не змінюється, оскільки вона грунтується на абсолютних сутнісних властивостях, – змінюється ставлення людини, людства до неї: прийняття чи не прийняття, нехтування, ігнорування, підміна псевдоправдою. Звідки з’явилося поняття і, зрештою, термін «постправда»? Від реальної ситуації в комунікаційному просторі, коли емоційне сприйняття подій, явищ, повідомлень переважає над фактами, фактологічністю. «Своя правда» в сучасному медіапросторі завдяки маніпуляційним технологіям трансформується й втілюється у різних формах неправди, фейках тощо.

         Тож на завершення процитую Євгена Сверстюка, який ще у 1999 році писав: «Головна революція відбулася у поняттях. Її можна порівняти з розщепленням атомного ядра і з некерованою реакцією. Слово зі знаряддя і символу правди перетворилося у знаряддя обману… Повернення до правди можливе тільки через совість і тільки з вірою в Абсолют». І це – правда.)

Розмовляла Мирослава Рудик.

Pani Svitlano, proszę  opowiedziec o swoim bogatym doświadczeniu zawodowym.

Rzeczywiście, teraz, gdy spoglądam wstecz na przebytą drogę życiową i zdobyte doświadczenie zawodowe, przede wszystkim składam wielką wdzięczność Bogu. Przyznam, nigdy nie stawiałam ambitnych celów i nie dążyłam do kariery zawodowej, ale to Jego ręka prowadziła mnie i wynosiła na te szczeble, gdzie było wiele odpowiedzialnej pracy, zrozumienia rzeczywistości, tego, co się dzieje dookoła, gdzie potrzebna była jasna pozycja, jej obrona, nie śpiewanie, jak to mówią, cudzym głosem, ale szukanie i niesienie prawdy do społeczeństwa. Czasami było strasznie, ale zawsze idąc naprzód, pokonywałam. Moje wejście w zawód dziennikarza rozpoczęło się od 17 roku życia, od gazety regionalnej, do której po ukończeniu szkoły, niespodziewanie dla mnie samej, zaproszono mnie do pracy jako korektora, a miesiąc później pracowałam już również jako korespondent. Zdobyłam wspaniałe doświadczenie. Potem był Kijowski Uniwersytet Państwowy im. T.G. Szewczenki, wydział dziennikarstwa, po ukończeniu którego przeszłam wszystkie szczeble pracy gazetowej na Sumszczynie, z własnej inicjatywy wydawałam miesięczny dodatek do gazety regionalnej, w której pracowałam. Później zostałam korespondentką Ukraińskiej Telewizji (UT-1) w obwodzie Sumskim, wówczas jedynego państwowego przedsiębiorstwa telewizyjno-radiowego Ukrainy. Okazało się, że byłam pierwszą kobietą wśród korespondentów UT i UR (Ukraińskiego Radia). Byłam współzałożycielką i głównym redaktorem tygodnika „Argumenty i Fakty”. To były trudne lata 90. ubiegłego wieku. Ukraina budowała swoją państwowość, wyznaczała granice. Kryzys ekonomiczny i społeczny. Rozpad myślenia totalitarnego. Mentalna przebudowa. Czas głębokiej analizy i zrozumienia przełomowych wydarzeń oraz ich przekazywania odbiorcom... Dla mnie osobiście był to czas „świeżego powietrza”, bo zaczynając w systemie totalitarnym, czułam, że „duszę się” od rzeczywistości zniekształconej przez ideologię, tak zwanego socrealizmu. I choć dziennikarstwo tamtego czasu było „elitarnym” zawodem – „megafonem partii” – ta elitarność wcale mi nie odpowiadała, i czułam pragnienie prawdy, autentyczności.

Jakie wnioski i działania zainspirowały Panią obserwacje nad życiem społecznym i transformacjami dziennikarstwa w Ukrainie?

Było oczywiste, że politizacja i komercjalizacja mediów przeważały nad misją dziennikarstwa, „dziennikarstwo kanapkowe” dawało swoje zgniłe „owoce”, które były oferowane społeczeństwu, masowej, posttotalitarnej (ale jeszcze nie wolnej) świadomości. Prawda w dziennikarstwie z totalitarnej „prawdy” rozsypała się na „swoje prawdy” oligarchów, polityków, biznesmenów itd. I te „prawdy”, niestety, obsługiwali dziennikarze… Na szczęście, nie wszyscy. Byli i są na Ukrainie godni przedstawiciele zawodu, którzy zajmowali (i zajmują do tej pory) uczciwą, zasadniczą, stanowczą pozycję, przekazują społeczeństwu i bronią prawdy, na ile to możliwe. Niektórzy – kosztem życia… Pracowałam także w Kijowskiej Państwowej Regionalnej Kompanii Telewizyjno-Radiowej. Mimo wysokiej pozycji, prowadziłam autorski projekt telewizyjny. Aby nie być zależną od pracodawców, założyłam własną produkcję. Przez długi czas z zespołem byliśmy producentami projektów telewizyjnych dla jednego z najpopularniejszych w tamtych latach „Kanału 5”. Jako scenarzysta i reżyser przez 10 lat realizowałam swoje marzenie – cykl dokumentalnych filmów o prostych a zarazem niezwykłych ludzkich losach „Jest Miłość” na chrześcijańskim kanale telewizyjnym „Nadzieja”. Ważne jest, że te filmy poprzez losy zwykłych ludzi opowiadały o wartościach chrześcijańskich. A te wartości są fundamentalne. I to właśnie one są niszczone przez dzisiejszą rzeczywistość. Oddalamy się od świata duchowego i pogrążamy się w wirtualnym. I to też jest rzeczywistość. Zastępujemy naturalny intelekt sztucznym. Jako ludzkość oddajemy się w ręce technologii, które sami stworzyliśmy. A one nie są doskonałe. Tracimy coś bardzo ważnego... Przede wszystkim – naszą ludzkość, siebie jako ludzkość, która jest stworzeniem Bożym, i obniżamy się do poziomu pragmatycznych działań, teorii ewolucyjnych i innych ludzkich, przekształcając się w banalne społeczeństwo konsumpcyjne. Smutne, ale człowiek rozumny faktycznie deewoluuje do poziomu istot żywych, które kierują się instynktami i odruchami. Słowami Jewhena Swerstiuka – „Cywilizacja urosła, człowiek zmalał”.

Jak znalazła  się Pani na ścieżce dydaktycznej i naukowej?

Moje doświadczenie jako wykładowcy rozpoczęło się w 2012 roku, kiedy zostałam zaproszona jako specjalistka-praktyk na nowo utworzony wydział dziennikarstwa w jednej z wyższych uczelni. Wtedy już rozumiałam, że nadszedł czas, aby dzielić się wiedzą. Poszłam z własną koncepcją dziennikarstwa skoncentrowanego na prawdzie, opartą na fundamentalnych wartościach, z prawdą jako jej rdzeniem. Nawet nie przypuszczałam, że następnym krokiem będzie doktorat i obrona dysertacji, ale tak się stało. W maju 2021 roku obroniłam pracę naukową „Prawda jako kategoria socjokomunikacyjna w dziennikarstwie” na Uniwersytecie Kijowskim im. Tarasa Szewczenki i uzyskałam stopień doktora filozofii w dziedzinie dziennikarstwa (PhD). Podczas obrony, od jednego z recenzentów, otrzymałam zaproszenie do zespołu Katedry Dziennikarstwa i Nowych Mediów na Uniwersytecie Kijowskim im. Borysa Hrinchenki, gdzie nadal prowadzę działalność dydaktyczną i naukową. Ale co do zdobycia stopnia naukowego, to dla mnie to nie jest najważniejsze. Najważniejsze jest, kiedy widzę ciekawskie, inteligentne, zamyślone oczy młodych ludzi, przyszłych dziennikarzy. Szczególnie teraz, w czasach wojennego nieszczęścia. Na ich losy spadły wyjątkowe wydarzenia nie tylko lokalnego, ukraińskiego zakresu, ale i globalnego, geopolitycznego wymiaru. Dla nich szczególnie ważne jest zrozumienie, co to jest PRAWDA. Bo zgodzicie się, że nawet uwaga naukowców obecnie jest bardziej skupiona na badaniu manipulacji, fałszywek i różnych form postprawdy, niż na badaniu esencjonalnej, nie relatywistycznej PRAWDY. Wiadomo, aby rozpoznać fałszywkę, trzeba doskonale znać oryginał. A my badamy coraz te nowe fałszywki, które pojawiają się w przestrzeni komunikacyjnej i tak łatwo rozprzestrzeniają się w mediach…

Pani doświadczenie naukowe jest dość unikalne, ponieważ doszła Pani do swojego naukowego powołania w dojrzałym wieku i z wyższą misją. Jaki jest Pani naukowy i zawodowy interes w dziedzinie dziennikarstwa i komunikacji społecznej?

Powiem szczerze, że to również coś, czego wcale nie planowałam w moim życiu. Jednak droga, którą musiałam przejść w dziennikarstwie przez ponad trzy dekady, obserwacje transformacji zawodu i przestrzeni medialnej, które miały miejsce na moich oczach, w samym ich centrum, zdobyte doświadczenie w poszukiwaniu tej „linii prawdy”, na której dziennikarz może zachować honor, godność i wykonać swój zawodowy obowiązek, misję przed społeczeństwem, – wszystko to skłoniło do refleksji, dzielenia się doświadczeniem, przekazywania wiedzy, a przede wszystkim – o tym, co to jest PRAWDA i jakie jest jej miejsce oraz rola w dziennikarstwie. Zwróćcie uwagę, nie chodzi o „swoją prawdę”, o jakieś rozmyte pojęcie. Prawda - to nie tylko wiarygodny fakt (jak często się uważa), ale również kategoria moralna i funkcjonalna, która objawia się w motywie, słowie, działaniu, a dopiero potem (jako skutek) – w fakcie. Prawda to nie tylko to, co jest, ale także to, co myślimy, w jakim celu mówimy, co robimy. Wiarygodny fakt, który w sobie ma choćby najmniejszą istotę zła, nie może być zaliczony do kategorii prawdy. Prawda w swoich absolutnych znaczeniach i istocie zawsze jest skierowana na dobro. Dobro społeczne – to jej najwyższy i niezmienny kryterium. I co ważne – prawda jako kategoria ma absolutne cechy i właściwości. Wszystkie jej relatywne substytuty są pseudoprawdą, co jest tożsame z nieprawdą.

Dlatego, kiedy wkraczałam w świat dziennikarstwa, miałam jasno określony motyw: pragnienie przekazania przyszłym dziennikarzom prawdy o PRAWDZIE. Jestem przekonana, że to jest rdzeniem, najważniejszą i najistotniejszą kategorią w dziennikarstwie. To jest metakategoria dziennikarstwa jako profesji i rodzaju działalności. Uświadomienie tego przyszłym dziennikarzom to droga do dziennikarstwa skoncentrowanego na prawdzie. Innymi słowy – dziennikarstwo prawdy, którego potrzebuje globalne społeczeństwo komunikacyjne. Dzisiaj niestety widzimy wiele postprawdy i manipulacji...

Dlatego kontynuując badanie kategorii prawdy, jej przejawów, miejsca i roli w współczesnym dziennikarstwie, globalnej przestrzeni medialnej, jako naukowiec zwracam szczególną uwagę na badanie wartości osobowych dziennikarza i miejsca prawdy wśród nich. Dziennikarz to godna, wysoko moralna, a przez to potężna osobowość. I tak powinno być. Dlatego uważam, że kształtowanie osobowości dziennikarza skoncentrowanej na prawdzie jest najważniejszym i najbardziej aktualnym zadaniem współczesnej edukacji dziennikarskiej. Era postprawdy (tak amerykańscy badacze określili XXI wiek), świat fałszywek i manipulacji, wojny informacyjne i semantyczne, w tym informacyjno-psychologiczna agresja Rosji przeciwko Ukrainie, rozpoczęta na wiele lat przed rozpoczęciem inwazji wojskowej – tylko to potwierdzają.

Jak Pani definiuje rolę komunikacji duchowej w systemie komunikacji społecznej i dziennikarstwie?

To bardzo ważne pytanie. Zdolność podmiotu do komunikacji duchowej jest niezbędnym warunkiem prawidłowej weryfikacji, innymi słowy – ustalenia prawdy. Mowa o żywym duchowym połączeniu z Bogiem-Stwórcą jako Źródłem Absolutnej Prawdy (mówiąc naukowo – Najwyższym Komunikatorem), bo „niezgłębiony jest Jego umysł”. Ta komunikacja odbywa się przez kanały duchowej interakcji w człowieku, jakimi są sumienie i intuicja, w procesie czego dochodzi do odkrycia przez Najwyższego Komunikatora pierwotnej istoty PRAWDY, rozumienia procesów, które mają miejsce, i otrzymywania od Niego mądrości przez inspirację. Zapewne każdy z nas doświadczył momentów, kiedy otrzymywał jakąś szczególną inspirację, niespodziewane myśli, a nawet rozwiązania, odkrycia, które nie miały logicznego wytłumaczenia, ale których przestrzeganie dawało wspaniałe rezultaty. Badania wykazały, że komunikacje duchowe są naturalne i realne, a także dają podstawę do rozważenia systemu komunikacji duchowej jako jednego z najważniejszych w życiu człowieka. I ten system jest przeznaczony do kształtowania integralności osobowości, zapewnienia jej harmonijnego rozwoju oraz takiej samej harmonijnej interakcji ze światem fizycznym i duchowym. Ogólnie rzecz biorąc, ten system ma na celu harmonizację życia człowieka i społeczności ludzkich. Mechanizm komunikacji duchowej to osobny i dość ważny temat. I przede wszystkim – dla zrozumienia przez dziennikarzy. Szkoda, że we współczesnym społeczeństwie tak mało uwagi poświęca się tematowi komunikacji duchowej. Bo jeśli systemy anatomiczno-fizjologiczne człowieka w naszych czasach są dobrze zbadane przez naukę (choć wątpliwe, czy wyczerpująco), to systemy duchowego połączenia i interakcji człowieka z transcendentnym są słabo zbadane i z perspektywy komunikacji społecznej dotąd nie były badane.

Jakie obowiązki Pani wykonuje na uczelni i jakich dyscyplin prowadzi na katedrze?"

Na Katedrze Dziennikarstwa i Nowych Mediów odpowiadam za organizację i przeprowadzanie wszelkich rodzajów praktyk dla studentów na poziomie licencjackim i magisterskim. Ponieważ większość mojego życia minęła w realnym dziennikarstwie, jasno rozumiem, jak ważne dla zawodowego kształtowania się dziennikarza jest zdobycie praktycznych umiejętności w realnym środowisku medialnym, gdzie nawet duch, atmosfera uczy, inspiruje, motywuje… Bez tego zanurzenia w środowisko medialne, poczucia ducha zawodu, teoretyczna wiedza, jakkolwiek doskonała by nie była, ma dużą szansę pozostać tylko teorią – bagażem, który może okazać się nieprzydatny do wykorzystania. Dlatego pracuję nad tym, aby zaangażować jak najbardziej poważne media jako bazy praktyk dla studentów (takie jak „Ukriinform”, AT „NSTU”, Wojskowa Telewizja Ukrainy „Armia TV”, Wojskowe Radio „RadioFM” itp.). Wyjaśniam też moim młodym przyszłym kolegom-dziennikarzom, że sama praktyka powinna być nie łatwą przechadzką z dobrym wynikiem na końcu, ale poważnym testem zarówno własnego intelektu, jak i charakteru. Powtórzę: dziennikarz musi ukształtować się jako osobowość. Co prawda, niektórzy nadal szukają jak najłatwiejszej i najprostszej drogi, i to jest wybór każdej osoby. Nie wszyscy, którzy otrzymują dyplom dziennikarza, wchodzą na ścieżkę zawodowego dziennikarstwa. Jeśli chodzi o wykładanie dyscyplin, to w tym roku akademickim, w ramach zaktualizowanego programu magisterskiego, prowadzę ekskluzywny kurs „Prawda i postprawda w dziennikarstwie”, którego odpowiedników jak na razie nie ma w Ukrainie. Inny kurs edukacyjno-zawodowy – „Publiczne nadawanie we współczesnej przestrzeni medialnej” – został opracowany przeze mnie we współpracy z Publicznym Nadawcą Ukrainy (AT „Narodowa Publiczna Telewizja i Radiostacja Ukrainy” – „NSTU”), jest unikatowy w tym, że praktyczne zajęcia w 100% odbywają się na bazie Publicznego Nadawcy z zaangażowaniem specjalistów mediowych różnych poziomów i kierunków. Takie połączenie praktyki z procesem nauczania już przyniosło pierwsze wspaniałe owoce. Są studenci, którzy po ukończeniu kursu znaleźli zatrudnienie. Znacząco wzrosła motywacja studentów. Podobne dyscypliny jako przygotowanie do zawodu i dalszej edukacji zawodowej są również oferowane licencjatom do wyboru.

Czy ma Pani  jakieś specjalne metody nauczania lub podejścia do nauczania?

Głównym celem dla mnie jest rozwój myślenia przyszłych dziennikarzy, aby uniknąć „zabójstwa myśli”, które, jak twierdzi profesor J. Los, „stało się takim samym zagrożeniem jak wojna jądrowa...”. W tym celu wykorzystuję różne metody – zarówno klasyczne, jak i nowoczesne, interaktywne. Ale kluczowe jest – myślenie, analizowanie, wykraczanie poza granice stereotypowego, powszechnie przyjętego myślenia, nie bać się myśleć nieszablonowo. W przyjaznej, życzliwej komunikacji (i to jest ważne!) uczymy się polemizować, uzasadniać i argumentować własne myśli i twierdzenia, kształtować i bronić stanowisko, dostrzegać różnicę między egoistycznym a prawdocentrycznym podejściem do analizy i percepcji jakiejkolwiek informacji. I dostrzegać odpowiednie społeczne konsekwencje. A przykładami do tego jest nasze rzeczywiste życie.

Jak zmieniają się kategorie prawdy w czasie wojny? Dlaczego w tak trudnych chwilach prawda ma moc uzdrawiającą?

Generalnie, kategoria prawdy jest niezmienna. Ponieważ niezmienna jest jej metafizyczna natura, istota i właściwości, które określają jej kategorialne funkcje. Prawda – esencjonalna PRAWDA! – rzeczywiście ma moc uzdrawiającą. Dzięki temu, że wskazuje na prawdziwość, jest solidną podstawą prawdziwości wszystkich rzeczy fizycznych i duchowych: od prawdziwości przedmiotów – do prawdziwości relacji, interakcji, uczuć, od prawdziwości słowa – do prawdziwości czynu, działania. Prawdziwość w czasach zagrożeń i niebezpieczeństw, podczas wojny, gdzie wróg maskuje się, a czasem w obrazie "przyjaciela", jest szczególnie ważna. I tutaj potrzebna jest nie "własna prawda", i nie prawda miła sercu, ale – PRAWDA! Tylko ona ratuje. Ale trzeba ją znać. I dziennikarzom – przede wszystkim. Często słyszymy – „gorzka prawda”. Tak, prawda jest rzeczywiście gorzka – dla egoistycznej osoby. Ale tak naprawdę oczyszcza, wyzwala, ratuje. I to są podstawowe funkcje PRAWDY. Ponownie podkreślam: kategoria prawdy się nie zmienia, ponieważ opiera się na absolutnych esencjonalnych właściwościach, – zmienia się stosunek człowieka, ludzkości do niej: akceptacja czy brak akceptacji, zaniedbanie, ignorowanie, substytucja pseudoprawdą. Skąd pojawiło się pojęcie, a w końcu termin „postprawda”? Z rzeczywistej sytuacji w przestrzeni komunikacyjnej, gdy emocjonalne postrzeganie wydarzeń, zjawisk, komunikatów przeważa nad faktami, faktograficznością. „Własna prawda” w współczesnej przestrzeni medialnej dzięki technologiom manipulacyjnym transformuje się i ucieleśnia w różnych formach nieprawdy, fałszerstw itd. Więc na zakończenie zacytuję Jewhena Swerstiuka, który już w 1999 roku pisał: „Główna rewolucja miała miejsce w pojęciach. Można ją porównać z rozszczepieniem jądra atomowego i z niekontrolowaną reakcją. Słowo z narzędzia i symbolu prawdy przekształciło się w narzędzie oszustwa... Powrót do prawdy możliwy jest tylko przez sumienie i tylko z wiarą w Absolut”. I to jest prawda.